3 Розділ.

3 Розділ.

Поліна дивилася, як артист поруч — той самий, що ще нещодавно корчився від болю в снігу, — розуміюче усміхнувся й почав знімати накладні вуса.

Світ навколо остаточно зламався — і склався заново.

До них підійшли двоє у пуховиках. Один — оператор зі стабілізатором — різко махнув рукою:

— Ну що за цирк… Люди ледь не влаштували тисняву. Чому ніхто не попередив, що тут зйомка?

Він перевів погляд на Поліну:

— А ти як у кадр потрапила?

— Випадкова перехожа, — відповів другий, усміхаючись, ніби все це було дрібницею.

Поліна відчула, як у грудях щось стиснулося. Усі дивилися на неї — не з тривогою, не зі злістю, а з цікавістю. Наче вона раптово стала частиною чужої сцени.

— Ви не поранені? — підійшла дівчина з бейджем «Асистент режисера». — Ви так бігли, що ми вже злякалися.

— Бігла?.. — Поліна усміхнулася невпевнено. — Я думала… що це справжнє.

На мить у неї потемніло в очах.

— Значить, усе спрацювало, — актор у костюмі Діда Мороза підморгнув.

Струсив рукою сніг із червоної шуби.

— Це серіал. Екшн. Піротехніка, фейкова кров. Так, Ольго? — він кинув погляд на Снігуроньку.

Та стояла поруч — жива, здорова й усміхнена. Вона підняла руку, показуючи замурзаний рукав із темною плямою бутафорської крові, ніби остаточний доказ того, що все це було лише грою.

Поліна глибоко вдихнула — і тільки тепер зрозуміла, що весь цей час майже не дихала. Її прорвало тихим, нервовим сміхом.

— Ви це зняли? — чоловік із мікрофоном кивнув на її телефон. — Можна глянути?

Вона подивилася на екран. П’ять хвилин біганини, криків і паніки. П’ять хвилин справжнього страху, який ніхто не грав.

— Слухайте, — до неї підійшов режисер. — Якщо ви не проти, ми б хотіли використати цей матеріал. Дуже живо вийшло. Підпишете дозвіл — будете у кадрі. Навіть у титрах.

Чоловік говорив спокійно, без тиску. І від цього несподівано стало легше.

Поліна озирнулася. Знімальний майданчик уже втрачав напругу: актори сміялися, техніки збирали реквізит, хтось стирав грим. Десь поруч знову лунав дитячий сміх, а з гірки долинала музика.

Свято поверталося.

Поліна підписала коротку форму — їй простягнули планшет, швидко пояснили кілька формальних пунктів і побажали гарного вечора. Хтось із техніків навіть усміхнувся:

— Тепер ви — офіційно в кіно.

— Серйозно? — їй усе ще не вірилося.

— Серйозніше не буває.

І в Поліни майнула думка, мов несподівана згадка: вона просто йшла на гірку — і раптом стала частиною фільму. Першого у своєму житті.

Телефон у руці більше не тремтів, хоча пульс у скронях усе ще глухо гупав.

Зате вона точно знала: матеріал для її проєкту вже є.

Сніг падав повільно, великими м’якими пластівцями. Поліна рушила далі — не поспішаючи, ніби тіло саме вибирало правильний темп. Вона ще не зовсім повернулася в реальність, мов застрягла між двома станами.

— Не можеш отямитися?

Вона обернулася. Перед нею стояв той самий Дід Мороз — уже без бороди й накладного носа. Молодий, усміхнений, з поглядом, у якому читалося: я знаю, що це було дивно.

— Якщо чесно — ні, — зізналася Поліна й зняла навушники з-під шапки.

— Денис, — представився він. — Сьогодні — Дід Мороз за викликом.

— Поліна, — усміхнулася вона. — Я… просто йшла на гірку.

— Так усі й потрапляють у кіно, — кивнув він. — Випадково.

Денис запропонував глінтвейн, вона відповіла про термос із какао.

— Це не те. Ходімо, — кивнув у бік кіосків.

Усе просто, без зірковості — і це їй сподобалося більше, ніж будь-який комплімент.

Вони пішли поруч. Не близько, але й не віддаляючись. Денис ішов трохи повільніше, і Поліна відчула: їй не потрібно підлаштовуватися під цього веселого Діда Мороза.

— Ти часто знімаєш? — спитав він.

— Коли щось чіпляє, — відповіла після паузи. — Я ж навчаюся у Карпенка-Карого на оператора. Але ще не завжди знаю, як краще спіймати кадр.

Він кивнув — так, ніби почув більше.

Біля кіоску він пропустив її вперед. Жест був простий, майже непомітний — але вона його відзначила.

Поки наливали напій, вони мовчали. Спокійно. У цьому мовчанні було більше, ніж у словах.

— Люди приходять сюди за святом, — сказав Денис, дивлячись на гірку. — А знаходять щось інше.

— Іноді — себе, — тихо сказала Поліна. — А іноді — пригоди, — вона кивнула на малого, що голосно рюмсав і був увесь у снігу, а мама струшувала з нього білі грудки.

Він усміхнувся, лише знизав плечима.

Сніг ліг на край його шапки й не танув. Поліна помітила це — і відвела погляд, ніби впіймала себе на зайвому.

— Денис! — гукнули з мікроавтобуса. — А реквізит?

— Зараз, — різко змахнув рукою. Стаканчики парували, розливаючи запах спецій і сивий туман довкола.

Свято тривало.

А Поліна вже знала — цей вечір залишиться з нею надовго.