2 Розділ.

2 Розділ.

Чим ближче Поліна підходила до парку, тим густішим ставав людський потік. Із дворів, підземного переходу, від зупинки сходилися родини, закохані пари, компанії друзів — усі ніби тримали шлях в один бік, до гірки.

Дорослі тягнули за собою санчата, а дітлахи на них сміялися так заразливо, що усмішки мимоволі з’являлися й у перехожих. Хтось біг наввипередки по втоптаному снігу, ковзався, падав і одразу підхоплювався — з тим самим зимовим азартом, який робив холод по-справжньому живим.

Попереду миготіли яскраві пластикові круги для катання, блискучі в світлі ліхтарів. Підлітки кидалися сніжками — не завжди прицільно, зате від щирого серця. Снігові м’ячики злітали в повітря, розсипалися дрібними крихтами, мов борошно після влучного удару, — і одразу вибухав дзвінкий сміх. Було видно: всі чекали першого стрімкого спуску — тієї миті, коли серце прискорює ритм, а світ звужується до кількох секунд чистого, нестримного щастя.

Поліна зупинилася на хвилину, щоб оглянутися. Світло лягало на сніг теплими колами, і в кожному з них жила маленька історія: рука з термосом, шарф, який поправляють від вітру, дитяча шапка з помпоном, що підстрибує в такт крокам.

Їй подобалося дивитися на все це збоку. Наче місто жило власною зимовою казкою, а вона просто м’яко вливалася в неї — без поспіху, без зайвих думок. Атмосфера була майже сценічною: гірлянди тягнулися між деревами, миготіли й ніби підморгували кожному, хто прямував до парку, а ліхтарі зверху розставляли теплі світлові акценти.

— Трохи загадково, — мимоволі всміхнулася вона. — У кадрі це виглядатиме неймовірно.

Вона зробила кілька панорам телефоном. Люди. Сніг. Рух.

Потім вирішила скоротити дорогу й пішла навпростець — через стоянку автомобілів, що, немов гриби, виросли на засніженій «грядці».

І саме там вона помітила щось чуже цьому святковому пейзажу.

Ближче до входу в кафе стояла група людей — не натовп, але щільне коло, ніби навколо чогось важливого. З десяток чоловіків і жінок, добре вдягнених — так, ніби вони щойно вийшли з корпоративу чи прямували до театру. А може, просто святкували щось у кафе.

Звідти долинали голоси — спершу різкі, уривчасті слова, потім відверта сварка. Тони зростали, жести ставали нервовими, рубаними. Перехожі зупинялися на віддалі, поглядали з цікавістю й насторогою, ніби там пролягла невидима межа, за яку краще не заходити.

Поліна озирнулася: позаду — лише стоянка з темними, присипаними снігом машинами. Поруч — жодної живої душі.

У самому центрі стояв Дід Мороз. Несподівано справжній — високий, у червоному, з бутафорською палицею, якою він нервово розмахував.

Навколо — постаті з напруженими обличчями. Вони раз у раз озиралися довкола, ніби когось чекали… або боялися, що хтось з’явиться.

І саме в цю мить у святковій картинці з’явилася перша тріщина.

Поліна піднялася навшпиньки, визираючи з-за автомобіля, а тоді зробила кілька кроків уперед.

Цей Дід Мороз був якийсь не такий.

Не ярмарковий — із синтетичною бородою та пластиковим мішком. Він виглядав занадто ідеально, ніби з рекламної вітрини. Червона шуба — глибокого, матового кольору, без блиску. Охайна борода — майже кіношна. Шапка сиділа рівно, наче її щойно поправили перед дзеркалом.

Занадто бездоганний для вулиці.

Він щось гаряче пояснював, широко жестикулюючи. Слів Поліна не розібрала — лише бачила владні рухи рук. Поруч стояли двоє чоловіків у темних костюмах: без верхнього одягу, без посмішок. Від них тягнуло напругою, не святом.

Один із них раптово обернувся — і Поліна на мить відчула, як їхні погляди перетнулися.

Холодок пробіг по спині.

Вона машинально натиснула «запис».

У ту ж мить із натовпу прорізався крик.

Глухий хлопок розірвав повітря — різкий, сухий, зовсім не схожий на петарду.

Миттєво зник дух свята.

Крики. Розгублені вигуки.

Дід Мороз розмахнувся палицею — удар прийшовся комусь просто в голову.

Снігуронька зойкнула й рвонула вбік.

Ще один хлопок. Гучніший. Автівки навколо завили сигналізаціями.

Натовп зламався, мов хвиля під шквалом вітру. Люди бігли, падали, чіплялися одне за одного, не озираючись.

Хтось налетів просто на Поліну. В очах — відчай. Поштовх у плече змусив її хитнутися.

— Обережно! — крикнула вона, але її голос потонув у реві.

Десь праворуч загуркотів двигун — різко й агресивно, ніби удар по тиші.

Чорний позашляховик вирвався з тіні й ривком зупинився. Дверцята блиснули — та один із чоловіків застрибнув усередину на ходу.

— Стій! — гримнуло позаду. Голос був зовсім не святковий.

Спершу — різкий дзвін розбитого скла.

Потім — виск дверей й глухий удар.

Поліна не встигла осмислити, що коїться. Серце калатало, руки тремтіли, та телефон вона не відпустила — тримала його, мов рятівний талісман, ніби камера могла втримати її в реальності, захистити від хаосу.

Позашляховик із ревом перескочив через бордюр.

За ним із місця зірвалася біла BMW. Шини дико буксували, викидаючи в повітря крижану суміш снігу й льоду. Хмара бризок накрила людей, світло, крики. Поліну обдало холодом — мороз прошив тіло до кісток.

— Лягай! — хтось верескнув.

— Стій, гад! — озвався інший.

Постріл.

Ще один — зовсім поруч, майже біля вуха.

Сигналізації вили, габарити машин миготіли, вечір перетворився на тривожний клубок світла й крику.

І тут вона побачила — Дід Мороз біжить прямо на неї.

Кульгає. Тягне Снігуроньку за руку.

Постріл.

Жіночий стогін.

Снігуронька осіла, ніби хтось видмухнув із неї життя, але Дід підхопив її на руки й, не озираючись, пронісся повз Поліну. Дихання його було уривчасте, важке, кожен крок — наче крізь біль.

«Мамо… що це?» — думка обірвалася, земля пішла з-під ніг.

Поліна присіла й ковзнула коліном по льоду. Серце підскакувало в горлі.