1 Розділ.

1 Розділ.

Поліна виглянула у вікно. З восьмого поверху добре проглядався дитячий майданчик: гойдалки, присипані снігом, і автомобілі на стоянці — у білих зимових шапках.

Сніг іскрився в теплому світлі нічних ліхтарів. Вечір уже обійняв місто, немов сама природа змінила фільтр на темному, холодному небі.

Головне, щоб світла вистачало, — подумала дівчина.

Вона збиралася знімати матеріал для проєкту про зимове місто. Завдання від викладача було чітким: усе має бути атмосферно й не банально. З вайбом зими та магією новорічних свят.

Але де це все взяти?

Чайник закипів, і дівчина залила окріп у термос. Какао вона любила з дитинства, тож без нього — ніяк. Запах шоколаду розлився квартирою теплим затишком, нагадуючи про наближення Нового року. На столі стояла ваза з мандаринками. Маленькі сонячні клубочки виблискували ароматними боками, даруючи не лише смак, а й відчуття справжнього зимового свята.

Уже в дверях, відчуваючи вагу фотокамери на плечі, Поліна на мить завмерла.

Вистачить і телефону, — вирішила вона й залишила камеру на тумбі біля дзеркала в прихожій.

На сходовій площадці стало навіть смішно від запаху борщу, що розійшовся гіркуватою хвилею, абсолютно не вписуючись у передноворічний настрій. Серйозно? Борщ і Новий рік? У її голові це не складалося докупи за жодних сюжетних рішень.

У ліфті зі стін усміхалися рекламні буклети з симпатичними моделями, обіцяючи святкові знижки, гарний настрій у казковій країні мрій та смачні страви й теплий прийом у київських ресторанах.

Поліна навчалася на операторському факультеті Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, і тому дивилася на реальність, як на нескінченну зйомку: фокус, світло, відстань — усе складалося в кадр ще до того, як вона встигала про це подумати.

Обличчя замріяно спалахнуло бажанням новорічного дива. У свої двадцять один вона ще намагалася вірити в казку — не ту, зі Сніговою королевою, а простішу, без чарів і подвигів. Принц на білому коні? А чому б і ні. Смішно, звісно, але якийсь сюрприз від Діда Мороза цілком зійшов би.

Та її віра в чудеса давно перекочувала до шафи — в стару картонну коробку. Там вона й лежала разом із яскравими іграшками, гірляндами та пластиковими Дідом Морозом і Снігуронькою. Пилюка, до речі, теж була цілком справжньою.

На особистому фронті — суцільний штиль. Без теплого прибою й без бурі емоцій — лише рівна, майже нудна гладь. Після вступу до столиці стосунки з хлопцем поступово охололи, ніби кадр, що втратив фокус. Та й раніше вони говорили різними мовами: він — про автомобілі й колеса, вона — про кіно та акторів. В одну хвилю так і не потрапили.

Холодне зимове повітря зустріло її прохолодними обіймами, щойно зачинилися двері під’їзду. Вітер зірвав із козирка жменю снігу й жбурнув просто в обличчя, ніби нагадуючи про капризи та непередбачуваність погоди. Поліна ще не встигла натягти теплі рукавички, як дзвінок телефону вирвав її з потоку думок — там крутилися плани, сюжети й ракурси, мов розсипані пазли, які залишалося лише скласти докупи.

— Привіт, мамо! — разом із парою вирвалося з її вуст.

— Поліночко, ялинка вже чекає, — рідний голос, мов ковток гарячого чаю, зігрів душу. — Тато бурчав, але прикрасив її сам. А Снігуронька з Дідом Морозом заховали під нею для тебе подаруночок.

— Ну, в перших числах буду.

— Цілую тебе.

Зв’язок обірвався, а дівчина ще мить відчувала тепло маминого поцілунку на щоці.

Поліна кинула погляд на небо, прикидаючи перспективи вдалого кадру, потім поправила шапку, натягнувши її аж на вуха, підтягнула шарф — і нарешті з навушників полилася улюблена мелодія. Світ одразу став трохи кращим і значно кінематографічнішим.

Вона прямувала до великої гірки, яку нарешті відкрили кілька днів тому. Добре, що грудень усе ж згадав про свої обов’язки й засипав місто пухким снігом. Під ногами він тихо рипів, але Поліна цього не чула — вона вже знімала в голові новий фільм.

Будинки, лавки й ліхтарі складалися в нові сцени та сюжетні лінії — місто саме підсовувало кадри, залишалося тільки не кліпати. Назустріч ішов чоловік, ведучи на повідку великого пса. Той ледве стримувався, щоб не рвонути вперед, і виглядав так, ніби це була не прогулянка, а кастинг на головну роль.

Позаду маленький хлопчик тягнув санчата, ніби керував власною упряжкою, і сміявся так дзвінко, що його сміх злітав над дорогою, мов зимовий дзвіночок. Він пробивався навіть крізь навушники — чистий, щирий і зовсім не постановочний.

Ось це, подумала Поліна, точно варте кадру: без сценарію, без репетицій і без дозволу на зйомку.

Назва спливла сама собою — щойно згадалася комедія «Один удома».

«Одинокий забіг».

Дівчина спіймала рукою кілька сніжинок, що повільно кружляли в повітрі. Вони танули на теплій долоні, не залишаючи сліду.

Або ж — «У пошуках втраченого».

Поліна всміхнулася: іноді життя саме пише фільми — залишається лише встигнути натиснути «запис».

Вона йшла, уважно вдивляючись у обличчя перехожих. Молодий чоловік із ялинкою на плечі легко переступав через замети, і голки мерехтіли у світлі ліхтарів, мов святкові іскри. Повз промайнула жінка з важкими пакетами, опустивши погляд, ніби світ навколо для неї перестав існувати.

За рогом вулиця на мить спорожніла. Поліна сповільнила крок, ловлячи фокус, і подумки натиснула «запис». Зима вже почалася — тепер головне було не проґавити її кадр.