Розділ 19

— Цього мені ще не вистачало, — обурився Назар, щойно дізнався про мітинг від бригадира будівельної бригади, що працювала над ремонтом замку. — Що їм не так? Чого вони вимагають?

— Вимагають, щоб ви припинили реставрацію замку, — сказав бригадир телефоном. — Кажуть, що ви забруднюєте повітря будівельною технікою.

— Це не причина, — Назар відключився, а потім звернувся до друга: — Влад, ти чув? Селяни збунтувалися проти мене! Вони не хочуть, щоб мій замок процвітав. Що їм до того?

— Думаю, їм просто неприємно бачити, що хтось має набагато більше грошей, ніж вони. І ще й вкладає їх не туди… Ну, сам розумієш… — Влад був не в настрої.

— Я багатий, а вони — бідні. Це не біда. Я з ними поділюся.

— Чим поділишся? — не зрозумів Влад.

— Поїду й дізнаюся, які проблеми в селищі. Можливо, там потрібна лікарня. Побудую її. Зроблю так, щоб селище процвітало, і тоді люди мене поважатимуть. Жодних протестів більше не буде, — рішуче сказав Назар.

— Благородна місія. Люди будуть тобі вдячні, — підтримав рішення друга Влад.

— А ти чого такий сумний? Проблеми якісь?

— На роботі — норм. До речі, умовив автогонщика забрати заяву. Але впевнений, що це завдяки Адріані — вона постаралася, — повідомив Влад.

— Я теж постарався для неї — вирішив проблему з шантажистами. То чого ж ти такий похмурий?

— Я постійно думаю про Віку… Не виходить вона в мене з голови, — Влад знову сів у крісло навпроти друга після того, як трохи походив кабінетом. — Але мушу забути. Нам не бути разом. Та найбільше мене вразило те, що вона хоче повернутися до свого колишнього чоловіка. Я не розумію. Скільки болю він їй заподіяв, а вона готова пробачити і знову бути з ним… Мені її шкода.

— Це її вибір, і його треба поважати. А ти краще про свою дружину подумай. Бо ще щось запідозрить — і можеш її втратити. Чи, може, ти її вже не кохаєш?

— Звісно, кохаю і завжди кохав. Але потяг… Неважливо. Повністю з тобою згоден. Влаштую сьогодні своїй коханій дружині романтичний вечір. Я піду. Якщо щось — телефонуй, — Влад підвівся й потиснув другу руку. — А за тебе і Діану я радий. Упевнений, у вас все буде добре. Тільки от маю знову те саме питання: ти плануєш повертатися до Італії?

— Там мене чекають Франко і мама… Але Італія — це чужа країна. Не тягне мене туди. Хочеться залишитися в Україні. Та остаточного рішення я ще не прийняв.

— Головне — прийми правильне рішення, — сказав Влад і вийшов.

Назар одразу ж зателефонував Діані.

Він повідомив, що вони полетять до замку гелікоптером.

— Нізащо! — категорично відмовилася Діана. — Або їдемо машиною, або я поїду потягом. Після того, як ми ледь не розбилися — я більше туди не сяду.

— Але ж ти розумієш, що гелікоптером зручніше і швидше. Інакше ми тільки втратимо час, — намагався переконати її Назар. — Зайчику, жоден транспорт не дає гарантії безпеки.

— Я знаю, але мені страшно знову літати…

— Добре, поїдемо машиною, — Назар не став більше наполягати. — Збирайся, через годину виїжджаємо, мій коханий фотожурналісте.

— Я тебе теж кохаю, — Діана задоволено посміхнулася.

Уже в дорозі Діана запитала:

— Як ти будеш ладити з бунтарями?

— У мене є план, — Назар коротко переповів Діані, що він задумав.

— Думаєш, усе можна купити за гроші?

— Звісно, що ні. Але в цьому випадку саме вони відіграють важливу роль. Я тут подумав: коли поверну замку первісний вигляд і він буде придатним для проживання, то… Чи не погодилася б ти переїхати туди зі мною? І весілля там відгуляємо.

— Але ж я ще не дала тобі згоди, а ти вже плануєш весілля.

— Тільки не кажи, що відмовишся, — Назар зменшив швидкість, трохи занервувавши. — Каблучку я вже купив.

І тут Назар раптово загальмував і з’їхав на узбіччя серед поля. Вийшов із машини, обійшов її й відчинив пасажирські дверцята.

— Вийди, будь ласка, — сказав він загадково.

Діана слухняно вийшла.

Назар став на одне коліно, дістав із кишені коробочку з каблучкою.

— Діано, чи вийдеш ти за мене заміж? — запитав він, дивлячись їй просто у вічі.

— Так, — Діана засяяла щастям.

Він підвівся й поцілував її.

Нарешті вони змусили себе відірватися від поцілунку, сіли в машину й поїхали далі.

— То ти згодна після весілля жити в замку?

— Але ж там привиди.

— Якщо вони й справді існують, думаю, ми знайдемо з ними спільну мову, — Назар засміявся. — З ними веселіше буде. Переїдемо до замку, будемо жити там, доглядати його і приймати гостей, туристів.

— І ти не плануєш повертатися в Італію?

— Ще зранку я не був певен, але тепер знаю точно: хочу залишитися в Україні. І хочу, щоб мої діти народилися і жили тут. А Італію я не забуду, адже з нею пов’язано стільки спогадів, і мої батьки там живуть. Я тобі її покажу — щойно ти погодишся полетіти літаком. А повертатися ми завжди будемо додому, в Україну.

Діана з Назаром вирішили заночувати у придорожньому готелі, а вже наступного дня з новими силами вирушили у дорогу. Цю ніч вони провели як закохана пара, віддаючись пристрасті в обіймах одне одного. І немає нічого приємнішого, ніж повністю зануритися в близькість з коханою людиною…

Наступного ранку Назар і Діана заїхали до селища. Діана тримала фотоапарат напоготові. Вона згадала, як уперше приїхала сюди: тоді навколо панувала тиша, а тепер відчувалася тривога. Проїжджаючи центральною дорогою, вона помітила Любов Семенівну — ту саму жінку, яка колись здала їй кімнату. Діана попросила Назара зупинитися біля неї.

— Діано! — Любов Семенівна радо обійняла дівчину. — Давно тебе не було видно.

— Я теж дуже рада вас бачити, — Діана щиро посміхнулася. — Цього разу точно сфотографую вас і напишу про вас у журналі...

Та їхню розмову раптом перебив чоловік, який біг дорогою й щосили кричав:

— Замок горить! Пожежа! Пожежа!

Усі, хто почув, озирнулися в бік замку, що височів на горі. Там полум’я розгорілося ще сильніше, в небо здіймався густий дим. Люди заметушилися, почали галасувати. Назар швидко викликав пожежників і стрибнув у машину. Діана — за ним. Вони помчали до замку.