Розділ 17

Діану прив’язали до стільця, поставленого серед великого, занедбаного заводського цеху. Двоє озброєних громил стояли на сторожі, а сам Олександр Григорович нервово походжав туди-сюди. Це був чоловік років шістдесяти п’яти, із сивим волоссям та бородою, що надавали йому схожості з Санта-Клаусом. Та насправді він був далекий від доброзичливого дідуся—жорстокий негідник, який заради власної вигоди ладен був переступити навіть через найближчих людей.

Олександр Григорович володів великою компанією та заводом з виробництва алкогольних напоїв. Колись він заснував цей бізнес разом зі своїм шкільним другом Віктором, батьком Назара. Але згодом хитрими махінаціями привласнив компанію собі, процвітав і рахував гроші… допоки не з’явився цей, як він його називав, "шмаркач".

— Цей шмаркач хотів мене розорити, і йому… ну, майже це вдалося, — звернувся Олександр Григорович до Діани, яка, тремтячи, спостерігала за ним переляканими очима. — Ніхто ще не наважувався йти проти мене, а він пішов! Через нього я втратив не одного партнера і чимало грошей. Але це щеня заплатить мені за все… і навіть більше.

— Я нічого про це не знаю! — наважилася заговорити Діана. — Я взагалі про нього нічого не знаю! Я журналістка. Просто працюю в журналі, який належить Назару Вікторовичу. І все.

— Свого коханця називаєш на ім’я та по батькові? — Олександр Григорович голосно зареготав. — Що ж, це навіть по-своєму грайливо.

— Ми не коханці і ніколи ними не були! А всі ці чутки — неправда! — Діана з надією намагалася довести свою правоту, сподіваючись, що її відпустять.

— Не думаю, що заради звичайної працівниці цей шмаркач ризикував би всім і погодився повернути компрометуючі документи. Якби ти була йому байдужа, він би навіть не намагався зі мною говорити. Сказав би: "Роби з нею, що хочеш", і продовжував би мене знищувати. І що б там не було, мусимо визнати: у нього це виходить.

— Виходить, я йому стала на заваді? — тихо запитала Діана.

— Виходить, що так. Але в мене є для тебе пропозиція, — Олександр Григорович підійшов до неї ззаду й нахилився, прошепотівши їй на вухо: — Ти можеш стати моєю коханкою. І тоді залишишся не тільки живою, а ще й будеш купатися в розкоші.

— Ваша пропозиція мені огидна, — Діана напружилася.

— Дарма ти так, — він нахабно торкнувся її грудей і почав їх м’яти.

Діану знудило від огиди. Серце заколотилося від страху та люті.

— Старий мерзотник! — вона різко вкусила його за руку.

Олександр Григорович скривився від болю й з усієї сили вдарив її по обличчю.

— Ах, ось ти яка… — він розтирав місце укусу, важко дихаючи. — Але я тебе приборкаю. У нас ще буде час… багато часу.

— Бос! — почувся голос одного з бандитів. — Він приїхав.

— Зустрінь його й приведи сюди, — наказав Олександр Григорович. — І пильнуй, щоб не привів за собою хвіст.

— Вже зустріли, ведуть. Там усе чисто, бос. Приїхав сам.

— Сміливий шмаркач… Ну що ж, я готовий до зустрічі з ним.

— А ось і вони, бос...

— А ти схожий на свого батька, — сказав Олександр Григорович, щойно побачив Назара, і дав знак своїм хлопцям відібрати в нього теку. — Шкода, що він не побачив, як виріс його син.

— Бо ти його вбив! Це ж ти влаштував ту автокатастрофу! І все це лише заради того, щоб заволодіти його часткою, — Назар перейшов у наступ, при цьому кинути погляд на Діану.

— І тому ти приїхав мені помститися й забрати своє? — Олександр Григорович переглянув документи, переконуючись, що це саме ті. — Як тобі вдалося їх отримати? Хто тобі їх передав?

— У мене є свої люди. Відпусти Діану. Ти отримав, що хотів. Тепер хай вона йде, а ми поговоримо.

— Нікого я відпускати не збираюся, — єхидно всміхнувся він. — Мені твоя коханка до вподоби, тому я лишу її собі, а тебе доведеться пристрелити й відправити до твого батька.

Він кивнув одному зі своїх людей, наказуючи стріляти.

— Отже, ти навіть не заперечуєш, що вбив мого батька? — Назар хотів почути остаточне зізнання, незважаючи на дуло автомата, направлене просто в нього.

— Я цим пишаюся, — хрипло засміявся Олександр Григорович. — Хоча моя помилка в тому, що я не вбив твою матір і тебе, а дозволив вам утекти за кордон. Про це я не раз пошкодував. Та звідки мені було знати, що ти ще псуватимеш мені життя? Але ти програв, шмаркачу, так само, як і твій батько.

— Я ніколи не програю, — відрубав Назар і, різко розвернувшись, вибив ногою автомат із рук нападника.

— Поліція! — раптом закричав один із бандитів. — Вони скрізь!

— Ах ти ж… — вилаявся Олександр Григорович, вихопив із-за пояса пістолет і, схопивши Діану, розв’язав її, використовуючи як живий щит.

Проте йому не вдалося втекти — снайпер із групи захоплення вистрелив йому просто в голову. Бандит повалився мертвим.

Розпочалася перестрілка між поліцією та його людьми, але вже за кілька хвилин усе стихло. Бандити, зрозумівши, що опір марний, кинули зброю та здалися правоохоронцям.

Діану всю трусило, коли Назар підбіг і міцно обійняв її.

— Все добре, ти в безпеці, — тихо сказав він.

Але Діана різко відштовхнула його, витираючи сльози:

— Відтоді, як ти з’явився у моєму житті, небезпека постійно переслідує мене!

Вона різко розвернулася й побігла в інший бік, але Назар наздогнав її й знову обійняв.

— Віднині я гарантую тобі спокій, — пообіцяв він. — Я тебе кохаю, Діано.

— Ти, мабуть, забув, що в тебе є наречена… — спробувала вона вирватися, але Назар не відпустив. І вона зрештою здалася, знесилено притулившись до нього.

— У мене немає нареченої. Я хочу, щоб нею була ти. Що скажеш?

Діана не встигла відповісти, та й не була готова до такого запитання, бо до них підійшов Влад.

— Всіх пов’язали, операція вдалася, — сказав він, потискаючи Назарові руку. — Діано, як ти?

— Жахливо… Мене ледь не вбили. Мене постійно ледь не вбивають…

— Усе буде добре. Вам краще повернутися додому й відпочити, — співчутливо сказав Влад. — Йдіть, а я про все подбаю.