Розділ 15

Діана знайшла мистецтвознавця Валерія Васильовича, який вивчав історію замків. Він працював викладачем університету, викладав історію й окремо писав книги про замки.

— Знаю я про цей замок, — сказав Валерій Васильович, запросивши Діану до свого кабінету, стіни якого були обвішані фотографіями різних замків. — Але, на жаль, саме цей замок залишається осторонь. Якщо чесно, я вражений вашою розповіддю про те, що про нього нарешті згадали й хочуть відродити. А хто?

— Нащадок родини графа, який колись там проживав, — Діана сіла на стілець навпроти робочого столу викладача. — І це попри те, що той граф свого часу зіпсував репутацію родини необдуманим вчинком. Нащадок усе одно хоче відновити його чесне ім'я. Звісно, шкода, що граф викрав дівчину з села й утримував її в замку, бо вона не хотіла бути з ним. Селяни тоді вбили графа, а дівчину звільнили, але згодом вона покінчила життя самогубством. Його теперішній нащадок хоче, щоб про замок заговорили по-іншому — щоб згадували й розповідали про визначні події, які могли відбуватися там. Щоб ці події зацікавили туристів більше, ніж одна єдина легенда.

— Дорога Діаночко, ви добре вивчили легенду, — Валерій Васильович провів рукою по бороді, а потім почав ритися в паперах, щось шукаючи. — Я вже більше тридцяти років займаюся замками й скажу вам, що легенда не завжди є правдою, але змінити її неможливо. Розумієте, у легенді закладені реальні події, які змішані з вигадками та релігійними мотивами. Кожен замок має свою неповторну історію, свою особисту легенду. Замки — це хранителі нашої історії, наповнені десятиліттями подій. І так, я згоден, що ця легенда надала замку похмурого іміджу.

— А ще замки мають своїх привидів і потаємні підземні ходи, — усміхнулася Діана. — Зазвичай я не вірю в привиди, але хто знає...

— Повірте мені, Діаночко, є люди, які запевняють, що бачили привидів, але як історик я схильний вірити в реальність. Привидів я ніколи не бачив, тому стверджувати, що вони існують, не буду. О! Знайшов! — Валерій Васильович витягнув із купи документів потрібний, сів за стіл і поправив окуляри. — Замок, який вас цікавить, не раз змінював своїх власників і мешканців, пережив десятки штурмів і облог. Колись це була розкішна резиденція із садами та чудовими парками.

— Так, ви маєте рацію, Валерію Васильовичу, — Діана згадала, як ходила навколо замку, фотографувала його. — Теперішній власник уже розчистив територію від заростей і бур'янів.

— Який же він молодець. Гадаю, коли він реставрує замок і, можливо, відродить сад та парк, то люди туди потягнуться — цікавість візьме верх. І неприємна легенда втратить свою вагу, але можливо й навпаки стане ще привабливішою. Але не менш важлмво також розповідати й про інші події, що відбувалися в замку. У мене є кілька історичних фактів про те, як під час ворожих нападів замок тримав оборону та був укриттям для селян із навколишніх сіл. Саме тому його вже можна назвати героєм.

— Ви поділитеся зі мною цими дослідженнями? — з надією в голосі запитала Діана. — Чи дозволите мені опублікувати їх у журналі?

— Звісно, з великим задоволенням. Я за відродження нашої культури, нашої історії. Ось, візьміть документи з моїми дослідженнями, — Валерій Васильович простягнув теку.

— У статті я згадаю ваше ім’я і викладу інтерв’ю з вами. Саме ви повинні розповісти читачам про свої роботи, бо ці дослідження — виключно ваша заслуга. І обов’язково приїжджайте подивитися на відроджений замок.

— Дорога Діаночко, я вам не можу відмовити і на все погоджуюся, — Валерій Васильович простягнув їй руку на прощання. — Я поважаю таких людей, як ви, які цікавляться минулим і популяризують його. У мене до вас буде маленьке прохання.

— Виконаю, — усміхнулася Діана.

— Хотів би, щоб ви познайомили мене з цим нащадком графа. Мені цікаво на нього подивитися, дізнатися про нього більше і поспілкуватися.

— При першій нагоді, — пообіцяла Діана.

Вона задоволено вийшла з університету. Попереду — робота, над якою вона залюбки попрацює. Хіба не про це вона мріяла від самого початку? Проте Діана й не планувала так глибоко занурюватися в цю історію. Але все склалося інакше... і ще вона закохалася в нащадка аристократичної родини. Тільки шкода, що її кохання так і залишиться лише почуттям. Вона щохвилини думала про Назара, знову і знову згадувала його образ та моменти, які вони пережили разом.

Сівши за кермо подарованої ним червоної Toyota Camry, Діана глибоко вдихнула. Про таку дорогу машину вона й мріяти не могла. У цей момент зателефонувала Віка, і Діана, зупинившись на світлофорі, увімкнула гучний зв’язок.

— Може, разом повечеряємо? — запропонувала Віка. — Є про що поговорити. А то давно вже по душах не спілкувалися.

— Я тільки за, — погодилася Діана, плавно рушаючи вперед. — Зустрінемося в нашому улюбленому кафе після роботи. Але зараз вибач, мені мама телефонує.

Вона швидко перемкнулася на іншу лінію, відчуваючи хвилювання. Зазвичай мама не телефонувала вдень, бо теж була на роботі.

— Мам, сталося щось? — стривожено запитала вона.

— Не можу заспокоїтися після дзвінка твоєї тітки, — голос Раїси Максимівни був напруженим. — Я, звісно, їй не повірила, заперечувала, але думки мені не дають спокою...

— Мамо, я починаю нервувати, — Діана з’їхала на узбіччя. — Кажи вже хоч щось!

— Ольга сказала, що ти… коханка Назара Вікторовича, власника будівельної компанії. Що в нього є наречена і що він скоро одружується. Що ти з ним... ну, сама розумієш... за гроші... — Раїса Максимівна знітилася. — А я все думала, звідки в тебе така машина... мабуть, це він подарував?

— Без сумніву, що це Леся навигадувала! — Діана була шокована почутим. — Мамо, не вір у плітки! Я не знаю, навіщо Леся це робить, чому вона постійно до мене чіпляється.

— Ще сказали, що бачили тебе вночі в готелі з цим… — мати зробила паузу. — Якби він не мав нареченої, то було б не так соромно... а так…