Розділ 11

Назара все почало бісити. Він став доволі роздратованим і хотів якнайшвидше покинути лікарню.

— Ну чому тобі все не так? — обурено надула пухкі губи Адріана. — Ти раніше був таким ніжним зі мною, а тепер тільки кричиш. Я заради тебе відмовилася від фотосесії, від Парижа, прилетіла в Україну!

— Не треба було відмовлятися. Дарма ти це зробила, — різко відрізав Назар. — Твоя нав'язливість мене просто виводить із себе.

— Я тут із тобою, бо переживаю! Бо кохаю тебе! — Адріана хотіла обійняти Назара й поцілувати. Спершу він хотів ухилитися, але потім не став.

— Вибач… Просто ця лікарня діє мені на нерви. Коли ж мене нарешті випишуть? Адріано, поклич лікаря.

Коли дівчина вийшла з палати, Назар знову згадав засмучене обличчя Діани, яка приходила провідати його позавчора. Йому так хотілося поговорити з нею, обійняти, розпитати. Тепер він точно знав — вона йому небайдужа. Відколи? Сам не розумів, але одне було ясно: він хоче дізнатися її краще.

Діана була водночас сміливою й такою беззахисною… і це ще більше його приваблювало. Назар згорав від нестерпного бажання її поцілувати, опинитися з нею в одному ліжку.

Він не забув, що обіцяв купити їй машину, і вже дав відповідні розпорядження. Обрав марку, колір… Та він би багато чого для неї зробив, якби тільки вона прийняла його подарунки. Але щось підказувало: Діана може запросто відмовитися. Чи справді так буде? Незабаром стане відомо.

— Ви мене кликали, Назаре? — до палати зайшов лікар із серйозним виразом обличчя. — Вас щось турбує?

— Хочу, щоб мене виписали додому, — Назар озвучив своє бажання прямо.

— Поки що це неможливо, — відповів лікар. — Ще щонайменше тиждень вам доведеться залишатися тут. Наберіться терпіння. Ми тільки-но закінчили курс антибіотиків, але інші препарати ще треба приймати. А потім реабілітація. Будьте терплячими. Якщо наполягатимете на виписці зараз, можете лише нашкодити собі й тоді лікування затягнеться ще довше.

Назар лише важко зітхнув. Лікар зміг його трохи заспокоїти.

Адріана знову сіла поруч.

— Ти б пішла відпочити. Тебе можуть відвезти до мого будинку, там зможеш розслабитися, а завтра прийдеш. Немає ж потреби сидіти тут цілодобово, — Назару хотілося побути наодинці, все обдумати.

— Не хочу. Краще я зроблю тобі масаж або полежу біля тебе. Ти мене обіймеш, щось розкажеш… — Адріана наполягала на тому, щоб залишитися.

— Не забувай, що ми у лікарні. Люба, мені ще треба зустрітися з Владом, обговорити деякі ділові питання, — Назар ледве стримувався, щоб не накричати на наречену. Він не хотів її ображати. — Постарайся зрозуміти.

— Добре, — нарешті погодилася Адріана.

— Дякую.

Щойно Адріана вийшла, Назар зателефонував Владові та попросив його приїхати. Поки чекав на друга, згадав, як познайомився з Адріаною. Точніше, як його познайомили з нею. Назар тоді не був проти, адже вона йому дійсно сподобалася, і він навіть закохався. Але це було колись. Тепер ці почуття зникли. Тепер його серце належало Діані.

Адріана — донька Клавдії та Альберто, друзів матері Назара та його вітчима. Її батько працював у державній структурі, займав високу посаду, мав вплив і зв’язки. Альберто поважав Назара і не просто хотів, а відверто прагнув, щоб той став його зятем. Адже Назар — освічений, спортсмен, гарний на вигляд і, найголовніше, єдиний спадкоємець великої будівельної компанії. Франко, вітчим Назара, теж хотів цього шлюбу, бо вважав, що Адріана — ідеальна партія для його пасинка. Вона розумна, красива, переможниця конкурсів краси, відома модель в Італії. І до всього ж — кохає Назара. Хіба не про таку дружину мріє кожен чоловік?

Олені, матері Назара, Адріана теж припала до душі. Вона легко знайшла з нею спільну мову. Ідеальна невістка, ідеальні свати. В очах Олени все склалося чудово для її сина. Вона ніяк не могла зрозуміти, чому Назар вирішив їхати в Україну.

— Ну скажи мені, навіщо тобі туди їхати? — вкотре запитала мати. — Наше місце тут, в Італії. Україна залишилася у минулому, відтоді як ми її покинули.

— Я ніколи не забуду, що я — українець. Я народився в Україні, мої предки українці. Де б я не жив і де б не був, я завжди залишуся українцем, — твердо відповів Назар. — Якщо захочу, повернуся і житиму в Україні. І ніхто мене не зупинить. Мамо, невже ти не розумієш мене?

— Чому ж, я розумію тебе, синку, — зітхнула Олена, намагаючись прийняти його вибір. — Але тепер наша країна — Італія. Франко замінив тобі батька, якого ти втратив, коли ще був малим. Він вивчив тебе, підтримував і досі підтримує, зробив своїм спадкоємцем.

— Я теж люблю Франка і називаю його батьком. Я його поважаю і прислухаюся до нього. Але про свого рідного батька я теж не забув, — сказав Назар. — Я хочу поїхати в Україну, відвідати його могилу, дізнатися більше про його рід і про його смерть.

— Назаре, сину, ми вже не раз обговорювали це. Там нема про що дізнаватися. Він загинув в автомобільній катастрофі, це був нещасний випадок. Не варто ворушити минуле, — Олена все ще намагалася відговорити його.

— Я хочу перевірити все сам. І ти, мамо, мене не переконаєш не їхати, — відрізав Назар. — Краще б ти розповіла, як усе було.

Але потім він зрозумів: вона й сама нічого не знає.

Олена і справді не знала, чому Віктор, рідний батько Назара, втратив свою частку в компанії, яку заснував. Чому їхня сім’я раптово збідніла. Вона ніколи не дозволяла собі навіть подумати, що його могли вбити. Коли він загинув, її життя ніби занурилося в темряву. Назару тоді було лише дев’ять років.

Залишившись без копійки за душею, Олена прийняла пропозицію свого єдиного рідного брата, який ще замолоду переїхав жити до Італії й там завів сім’ю.

— Оленко, забирай сина і приїжджай, — говорив він їй. — Я допоможу тобі влаштуватися. Спочатку поживете у мене, моя дружина не проти. Вивчите італійську мову, потім знайдеш роботу, Назар піде до школи. Все у вас налагодиться. А там, дивись, і заміж знову вийдеш.