Розділ 10

Влад прилетів швидко, без затримок. Це був високий брюнет із легкою щетиною на обличчі, тридцятивосьмирічний чоловік. Він був відомим адвокатом, мав власний офіс і займався складними справами.

З Назаром вони дружили з дитинства. Навіть коли Назар разом із матір’ю переїхав до Італії, їхнє спілкування не припинилося. Влад також навчався за кордоном — саме в Італії, тому друзі час від часу зустрічалися й проводили час разом. Влад завжди підтримував Назара і допомагав йому, навіть тоді, коли той задумав план помсти.

Заради цієї помсти Назар повернувся в Україну і відкрив тут філію італійської будівельної компанії. Звісно, Влад йому допоміг. Назар також неодноразово виручав друга, витягував із халеп та сприяв у складних ситуаціях.

— З ним усе буде добре, — запевнив Влад Діану. — А ти сама як?

— Нормально, — втомлено кивнула вона, сідаючи на лаву в коридорі лікарні.

— Без поліції не обійтися, — Влад теж сів поруч, поклавши на коліна дипломат. — Я вже домовився про перевезення Назара до столиці в приватну клініку.

— Я розповім поліції все, як було. Хочу, щоб тих негідників швидко впіймали. Я впевнена, що вони завдали шкоди не одному туристу та й іншим людям. Напишу про це статтю, — сказала Діана.

— Пиши, що заманеться, але ім’я Назара згадувати не можна. Він повинен залишатися в тіні. І про вертоліт теж краще не згадуй. Просто напиши про банду, яка орудує в горах, — серйозно мовив Влад. — Так буде краще.

— Я навіть не питатиму, чому, — Діані це не сподобалося, але вона розуміла, що краще не сперечатися, аби не накликати нові неприємності.

— Назар мені багато про тебе розповідав, але я не думав, що ти така гарна та смілива, — сказав Влад із посмішкою. — Може, підемо до буфету? Перекусиш, вип’єш кави, бо скоро почнеться допит поліції.

— Ходімо, бо я вже й не пам’ятаю, коли востаннє їла. А з Назаром точно все буде гаразд? — Діана непокоїлася за нього. Після цих подій він став ближчим їй, і вона більше не відчувала до нього негативних емоцій.

— Все буде гаразд, — впевнено відповів Влад. — Він втратив багато крові, але лікарі кажуть, що небезпеки вже немає.

Подальші події — допит поліції, переліт до столиці — зовсім виснажили Діану. Їй так і не вдалося поспілкуватися з Назаром. Вона змогла лише побачити його здалеку. Сказали, що у нього піднялася температура і він виглядав блідим.

Нарешті, опинившись удома, Діана прийняла душ і лягла відпочити. Втома взяла своє, і вона миттєво заснула. Прокинулася вже вранці наступного дня.

Коли вона прийшла до редакції, колеги зустріли її обіймами, радіючи, що вона повернулася живою. Вони засипали її питаннями, і Діана на всі відповідала, розповідаючи, яким сміливим виявився Назар.

— Ви обоє відважні! Перемогти таку банду — це справжній подвиг! — сказав головний редактор Платон Дмитрович і заплескав у долоні. Його підтримали всі працівники. — А тепер, друзі, до роботи! Нам потрібно готувати новий випуск.

— Наступний номер вийде вчасно, — запевнила Надя.

— Які у тебе тепер стосунки з Назаром Вікторовичем? — запитала, як завжди загадково, Галина Миколаївна.

— Як були діловими, так і залишилися, — відповіла Діана. — Не варто фантазувати.

— Я думаю, що незабаром все зміниться, — загадково усміхнулася Галина. — Небезпечні ситуації зближують людей. Почуття можуть зародитися там, де їх не чекали...

— Галино Миколаївно, чули, що сказало начальство? Треба працювати! — перебила Віка свою колегу, а потім взяла Діану під руку й повела її до свого кабінету.

Зайшовши всередину, Віка зачинила двері й сіла на своє робоче місце. Вона працювала літературним редактором, а іноді писала статті для журналу.

— Я думала, що більше тебе не побачу. Налякала до смерті! Коли з тобою пропав зв’язок, у голові лізло всяке… Але ніхто й гадки не мав, що вас ще й у полон бандити візьмуть! Та й узагалі, я ніколи не чула, щоб у наших горах водилися такі негідники.

— Нам дуже пощастило залишитися живими. Це справжнє диво. — Діана сіла навпроти й змінила тему: — А у тебе, Віко, як із Русланом?

— Знову запив. Обіцяв, переконував… і все намарно. Тепер розлучення неминуче. Треба знайти хорошого адвоката, бо він заявив, що залишить мене ні з чим і аліменти платити не збирається. Швидше гроші на горілку витратить, ніж на власну дитину. Я з Лізкою переїхала до батьків і розповіла їм усе, як є. — Віка виглядала засмученою.

— Мені шкода… Чи я можу тобі чимось допомогти? — запитала Діана.

Віка лише похитала головою. Поспілкувавшись іще кілька хвилин, Діана залишила подругу, адже мала зустрітися з Матвієм, який підготував для неї важливу інформацію.

Вони зустрілися в буфеті — це було найбезпечніше місце, де їх ніхто не підслухає. Матвій пригостив Діану кавою.

— Радий, що ти жива й знову з нами, — сказав він. — Ти всіх нас добряче налякала. Статтю писатимеш?

— Може, ти напишеш? Кримінальна тематика — це твоя спеціальність. Я тобі все переповім у найменших дрібницях. Але ім’я Назара ніде не повинно згадуватися. Просто пиши про банду. Такий наказ.

— А тобі подобається, коли журналістам закривають роти? — запитав Матвій.

— Звісно, ні, — Діана відпила ковток кави. — Якби журнал не належав Назару, і якби…

— Якби він був звичайним громадянином? — Матвій зробив ковток і серйозно подивився на неї. — Я тобі зараз розповім одну історію про Назара, і ти все зрозумієш.

— Розповідай. Я готова до несподіванок.

— Колись батько Назара разом із другом заснував будівельну компанію. З часом вона набрала обертів і почала приносити хороші прибутки. Спочатку вони були рівноправними партнерами, але потім один із них захотів загарбати все собі. І йому це вдалося. Як саме — з’ясувати не вдалося, але можна лише здогадуватися, що не обійшлося без брудних методів.

— А потім? — зацікавлено перепитала Діана.

— Потім батько Назара загинув. У його машині відмовили гальма. Це зафіксували як нещасний випадок, але люди говорили, що все було підлаштовано його партнером. Доказів не знайшли, і справа заглохла. Молодій вдові та її сину нічого не дісталося — уся компанія опинилася в руках партнера.