Розділ 9

Діана відчувала страх, незважаючи на те, що була сміливою та рішучою. Мабуть, у світі не знайти людини, яка б не знала, що це за відчуття. Страх поглинув її цілком, позбавив можливості тверезо мислити. Зараз вона не належала собі — сльози нестримно котилися з очей, але під пов’язкою цього ніхто не бачив. Та й хіба її сльози могли когось розчулити? Навпаки, покидьки лише пораділи б її страху та слабкості.

Тіло немов сковувало, і кожен рух давався з трудом. Назару все ж вдалося взяти Діану за руку і міцно стиснути її. На відміну від неї, він відчував злість, роздратування, досаду. Перебирав у голові всі можливі варіанти, як вибратися з цієї ситуації, як залишитися живими. Назар щохвилини винив себе за те, що вони опинилися в цьому лісі та потрапили в полон до гірських бандитів. Якби хоча б сам… а то ще й її втягнув у це. Втягнув у свої справи, наражав на небезпеку, а тепер не міг захистити.

Він шкодував, що змусив Діану працювати на себе. Вперше шкодував, що взагалі когось до чогось змушував. Тепер він відчував до неї не просто повагу, а глибоку симпатію. Вона подобалася йому набагато більше, ніж він міг собі уявити.

Діана зачепилася за камінь і ледь не впала, та Назар встиг її підхопити. Він пошепки звернувся до неї:

— Ми виберемося звідси. Я знайду спосіб. Обіцяю. Головне — не розкисати, не впадати у відчай…

— А ну, припинили балачки! — один із бандитів ткнув Назарові в бік рушницею.

Вони йшли приблизно годину, а може, й більше. Неможливо було підрахувати час. Іти із зав’язаними очима — все одно що брести в суцільній темряві, спотикаючись об кожен виступ. Хотілося пити, тіло нило. Їх змусили підніматися в гори, і з кожним кроком вони все частіше падали, розбиваючи руки й коліна. Та попри біль і втому, Назар намагався ловити будь-які звуки, запам’ятовувати підйоми та спуски. Він не сумнівався, що їм вдасться втекти.

Нарешті, коли вони прибули на місце, їм розв’язали очі.

Перед ними відкрилася велика печера, що ховалася в надрах гір. У повітрі відчувалася сирість. Очевидно, працював бензиновий генератор, бо печера була добре освітлена. Їх загнали в кут, а двоє бандитів сіли неподалік, щоб стерегти їх. Виснажені, Діана з Назаром повільно опустилися на каміння. Їм кинули пляшку води.

— Скоро прийде Головний і вирішить, що з вами робити. Але знайте: живими вам звідси не вибратися, — хижо процідив крізь зуби кремезний бородач, той самий, що кинув пляшку.

Назар відкупорив її й спершу дав попити Діані, а тоді зробив кілька ковтків сам. Він намагався роздивитися місце, в якому опинилися. Судячи з усього, вони знаходилися глибоко всередині кам’янистої гори.

Печера була широкою й довгою. В центрі горіло багаття, над яким висів таганок, де готувалася їжа. У різних місцях сиділи групи бандитів. Але Назар помітив, що серед них були не лише чоловіки, а й жінки. Він нарахував п’ятнадцять осіб, приплюсував до них тих, хто залишився зовні на варті, і тих, які могли бути десь ще. Виходило близько двадцяти п’яти людей, плюс-мінус.

— Хто вони? — пошепки запитала Діана.

— Якась бандитська наволоч, що переховується. Гарне вони собі місце знайшли, — відповів Назар, посунувшись ближче до неї.

— Не думала, що в наш час таке можливе… Як їм вдається жити в таких умовах? Невже їх це влаштовує — життя без цивілізації? А що вони з нами зроблять? Вони нас точно вб’ють… — Діана знову заплакала, і Назар, не вагаючись, обійняв її, притиснувши до себе.

— Не знаю, які у них плани, але думаю, що вбивати нас не будуть. Нам потрібно не падати духом. Ми повинні звідси втекти й повідомити поліцію.

— Ей, ви! — почули грубий голос бандита, що підійшов ближче. — А ну, встали та пішли за мною. Головний приїхав, хоче вас бачити.

Діана з Назаром підвелися й пішли за ним. Їх вивели в центр печери, ближче до багаття. За хвилину до них підійшов той, кого тут називали Головним.

Виглядав він міцним, суворим, теж з бородою, одягнений у військову форму. Сів на великий камінь перед вогнем. Йому одразу подали чашку чаю.

— Як ви тут опинилися? — запитав він гучним голосом. Після цього в печері запанувала тиша — всі почали прислуховуватися.

— Наш гелікоптер зламався через негоду, впав, але зачепився за крони дерев, тому ми вижили, — почав Назар, не випускаючи Діанину руку. — Може, якось домовимося?

— При вас не знайшли жодних документів. Де вони? — Головний примружився.

— Загубилися, — Назар не став брехати.

— Чим займаєтеся?

— Ми туристи, — без вагань відповів Назар, вирішивши не розкривати правди.

— Він знає всілякі бойові прийоми! — вигукнув один із бандитів, якого вони зустріли першого.

— У дитинстві ходив у спортивну секцію, — поспішив уточнити Назар. — Що ми можемо зробити для вас, щоб ви нас відпустили?

— Ми можемо отримати за вас хороший викуп, — Головний поставив на землю порожню чашку. — Але спершу назвете свої імена та людей, які можуть за вас заплатити.

— Я Назар, а це Діана, — відрекомендувався він. — Можу зателефонувати своєму другові, і він заплатить потрібну суму.

Та Назар мав інший план тому додав:

— Дайте мені змогу поговорити з ним особисто, щоб він усе зробив правильно.

— Це буде велика сума, — зловісно промовив Головний. — Якщо не заплатить, ти помреш. А твоя красуня… вона буде розважати моїх хлопців.

У відповідь пролунали оплески та схвальні вигуки. Бандити підтримали свого ватажка.

— Він заплатить. Коли я зможу з ним зв’язатися? — запитав Назар.

— Завтра. Ми їдемо в одне місце, і ви поїдете з нами. Тоді й подзвониш. А зараз заберіть їх з моїх очей! — Головний сплюнув собі під ноги.

Назара та Діану знову загнали в темний кут печери.

— Завтра, коли будемо з ними, ми втечемо. Ми повинні це зробити, — пошепки сказав Назар. — А зараз притулися до мене й спробуй заснути. Тобі потрібні сили.

— Ми повинні вибратися… — теж відповіла пошепки Діана, ховаючись у його обіймах.