Розділ 8

Буря скінчилася так само несподівано, як і розпочалася. З мокрих крон кущів та дерев стікали останні краплі дощу. Природа знову ожила: в повітрі відчувався аромат різнотрав'я, було чути спів птахів. На небі знову з’явилося сонце, промені якого пробивалися крізь сосни та ялини, граючи в дощових краплях різними кольорами.

Діана прокинулася першою, спершу не розуміючи, де вона знаходиться і що з нею сталося. Та за мить усе згадала. Швидко сіла, бо до того її голова лежала на його оголених грудях, а його рука обіймала її. Сама себе не впізнавала—як вона могла так тісно до нього притулитися? Мабуть, від холоду, вирішила.

Багаття вже давно згасло, а одяг… ну, майже висох. Діана натягла футболку, джинси, накинула спортивну кофту. Назара вирішила не будити, лише прикрила його одягом. Їй потрібно було зібратися з думками, бо досі не усвідомила до кінця, що вони мало не загинули. І все через нього! Звик літати гелікоптерами… Вони ж запросто могли розбитися! Добре, що гелікоптер зачепився за крони дерев і зависла, а не впала вниз, розтрощившись об скелі.

Досить про це! Діана відігнала тривожні думки. Треба зосередитися на головному: як вибратися з лісу, як повернутися додому. Вона згадала про смартфон, кинулася його шукати, знайшла… але зв’язку не було. Перевірила фотоапарат—цілий, працює. Взявши його до рук, вибралася з грота і зробила кілька кадрів. Навколо—густий ліс. Куди йти, в якому напрямку? Невідомо.

Їх повинні шукати. Напевно, рятувальники вже виїхали на пошуки, бо вони зникли ще вчора. Надія є. Головне—не натрапити на дику тварину, подумала Діана. Чому все це сталося саме з нею? Чому вона не пройшла повз чоловічі розбірки? Даремно вона тоді втрутилася у чужі справи…

— Усе гаразд? — пролунав голос Назара. Він уже прокинувся, одягнувся й оглядав місцевість.

— Ні, не гаразд! Усе погано! Ти хоч приблизно знаєш, де ми? В який бік нам іти? — Діана відчула роздратування від його спокійного тону.

— Ми у Карпатах. Будемо рухатися в одному напрямку—може, вийдемо до людей. Не хвилюйся, виберемося. У нас ще трохи їжі, пляшка води. Якщо пощастить, знайдемо ягоди… — Назар намагався підбадьорити і її, і себе. — Головне, що ми цілі й можемо рухатися.

— Нам пощастило, що ми взагалі живі! Упасти з неба й залишитися неушкодженими—це справжнє диво! Як твоя рука?

— Бувало й гірше. А твоя рана?

— Нормально. Назаре, — Діана різко завмерла, вдивляючись у далечінь. — Я когось бачу… Кабан? Чи що?.. Я боюся…

Вона вжахнулася й сховалася за його спину. Назар лише усміхнувся.

— У тебе, мабуть, галюцинації, — спокійно сказав він. — Там нікого немає. Заспокойся.

Він обернувся і, неочікувано для неї, обійняв її.

— Що ти робиш?! — Діана рвучко відсторонилася. — Не треба мене торкатися!

— Вночі, коли ти спала в моїх обіймах, ти була іншої думки, — Назар примружився. — І зовсім не пручалася.

— Тоді були вимушені обставини! — Діана зніяковіла, її щоки почервоніли. — Це більше не повториться!

— Тобі було неприємно?

— Я не хочу це обговорювати. Краще перекусимо й вирушимо в дорогу. Я впевнена, що нас уже шукають.

Діана швидко пішла до грота, взяла рюкзак, ліхтарик і зібрала решту речей.

— А я гадаю, що нас поки що ніхто не шукає. Минуло замало часу, — Назар забрав у Діани рюкзак.

— Я сама понесу, тобі не можна навантажувати руку.

— У мене є інша. А ти турботлива дівчинка. І мені це подобається, — він закинув рюкзак на одне плече, і вони рушили. — Скажи, я тобі зовсім не подобаюся?

— Навіщо ти ставиш такі запитання? — Діана йшла слідом, тримаючи напоготові фотоапарат — раптом побачить щось цікаве.

— Хіба ти не можеш просто відповісти? Відчуваєш до мене симпатію чи ні? — Назар рухався неквапно, вдивляючись уперед, але, крім сосни, попереду нічого не бачив. Та раптом зупинився і жестом наказав Діані мовчати. — Здається, ми тут не самі. За нами хтось стежить. І це зовсім не тварина.

Діана знову відчула страх. Вона підійшла ближче до Назара, а потім і зовсім притулилася до нього.

Раптом із-за кущів попереду вийшли троє чоловіків. Один із них тримав мисливську рушницю і одразу ж наставив її на них. Чоловіки виглядали неохайними, з грубими, зарослими обличчями.

— Стій! — наказав бородань із рушницею. — Хто такі?

— Ми туристи, заблукали, — спокійно відповів Назар. — Допоможіть нам вибратися з цього лісу, і я щедро вам віддячу.

— Ми ніколи нікому не допомагали й не збираємося, — зухвало відповів інший бородач, роздивляючись Діану. — А ну, дівчисько, вийди наперед, дай-но глянути на тебе.

— Може, все-таки домовимося? Обіцяю, що ви не пошкодуєте, якщо допоможете нам, — Назар намагався не звертати увагу на їхню грубість.

— Ти що, не чула, що сказав мій товариш?! — роздратовано вигукнув чоловік із рушницею, не зважаючи на слова Назара.

— Не треба вказувати їй, що робити, — холодно відповів Назар, розуміючи, що домовитися не вийде. — Не хочете допомагати — то йдіть куди йшли…

Він не встиг договорити, бо ті троє раптово кинулися на них, намагаючись схопити. Назар швидко віддав рюкзак Діані, а сам прийняв удар. Використовуючи прийоми карате, він вправно відбивався, не зважаючи на біль у пораненій руці. Нападники один за одним попадали на землю, розгублено кліпаючи. Вони не очікували такого опору й навіть випустили рушницю.

Проте один із них усе ж дотягнувся до зброї та спробував спустити курок. Але Назар блискавичним рухом вибив рушницю ногою, підхопив її й наставив на бандитів.

— Не захотіли по-хорошому — буде по-поганому. Якщо хочете залишитися живими, повільно підводьтеся й ведіть нас до виходу з лісу.

Троє чоловіків слухняно підвелися й рушили вперед. Та раптом, скориставшись моментом, кинулися навтьоки, зникнувши серед дерев.

— Мерзотники! — крикнув їм услід Назар.

— Ти врятував нас… — Діана подивилася на нього широко розплющеними очима. — Мене вразили твої вміння…