Розділ 7

Діані довго чекати не довелося. Вже за кілька хвилин Назар повернувся до кабінету.

— Ну все, з документами розібрався. Зараз переодягнуся — і в дорогу, — Назар був у гарному гуморі на відміну від Діани. — Тепло одяглася? Не замерзнеш?

— Ніби тебе це хвилює? — Діана намагалася не грубити, але чомусь не виходило. — Не замерзну. Сподіваюся, що сьогодні ввечері ми вже повернемося до Києва.

— Повернемося завтра, — Назар без жодної сором’язливості розстебнув сорочку і скинув її, впіймавши на собі погляд Діани, яка з подивом спостерігала за ним. — Не думай нічого такого. Просто хочу перевдягнутися у спортивний одяг — в ньому буде зручніше.

— А чому ми не повернемося сьогодні? Що нас може там затримати? — Діана відвернулася. — Я вийду, поки ти переодягатимешся.

— Невже ти така сором’язлива?

— Я запитувала зовсім про інше, — Діана вже зібралася залишити кабінет.

— Не треба виходити. Я, на відміну від тебе, не соромлюся, — Назар переодягнувся дуже швидко і, не бажаючи бентежити дівчину, додав: — Можеш повертатися, я вже готовий. Скоро принесуть замовлену їжу. Вирішив узяти нам трохи провізії.

— Ти все передбачив… Але я піду ночувати до Любові Семенівни. Минулого разу вона мені кімнату здавала, тож і цього разу не відмовить. І вечерятиму теж у неї. Тож бери їжу тільки для себе.

— Діанко, ти прекрасна, але така злюка, — Назар усміхнувся. — Усе тобі не так, усім незадоволена.

— А чим я повинна бути задоволена?! — Діана не стримала емоцій і перейшла на крик. — Відтоді як я тебе зустріла, я тільки й роблю, що виконую накази! Я весь час у напрузі, і це через тебе! Ще зовсім недавно мені був цікавий твій замок, а тепер — ні!

— Не варто кричати на весь офіс, — Назару не сподобалося, що на нього підвищили голос. — Будеш поводитися погано — я не панькатимуся і стану ще жорсткішим, ніж є зараз. Твоя праця буде добре оплачена, але найголовніше…

— Ти мене не вб’єш, — Діана перебила його.

— Думаєш у правильному напрямку. Але вбивати я тебе не збирався і не збираюся. Є інші способи, — Назару повідомили, що його замовлення вже принесли. — Ну що ж, ходімо.

Діана мовчки підвелася й пішла за Назаром, вирішивши більше нічого не говорити. Як вона могла поводитися так нестримно? Мабуть, у всьому винна Леся, яка зіпсувала їй настрій із самого ранку. Потрібно опанувати себе, бо інакше можна наговорити зайвого, а це їй ні до чого. Діана намагалася заспокоїтися, переконуючи себе, що все буде добре. Адже після чорної смуги обов’язково настає біла. Тільки коли?.. Хотілося б, щоб якомога швидше.

Назар із Діаною піднялися на дах компанії, де стояли два гелікоптери. Один з них — той самий, на якому їй уже доводилося літати, — був розрахований на чотирьох людей. Інший, червоний, міг умістити лише двох пасажирів. Діана підійшла до більшого, та...

— Ми полетимо вдвох на червоному, — Назар відчинив дверцята гелікоптера й почав залазити всередину. — Чого стоїш? Сідай.

— А ти що, вмієш керувати ним? — здивовано запитала вона.

— Умію, тож не хвилюйся. Сідай, — Назар зайняв місце пілота й одягнув рацію. — Влаштовуйся зручніше. Головне, щоб погода не підвела. Я перевіряв прогноз — має бути ясно, хоч і прохолодно.

— І багато разів ти сидів за штурвалом?

— Достатньо, — відповів він, вмикаючи двигун і починаючи злітати.

Спочатку Діану охопив страх, але, побачивши, що Назар вправно керує гелікоптером, вона розслабилася. Її здивувало, що він такий... А який саме? Це питання знову й знову зринало в її голові. Невже їй справді хочеться дізнатися про нього більше? Невже він почав її захоплювати, приваблювати? Але ні! Не варто впадати у фантазії, забуваючи про реальність. А дійсність така, що вона змушена працювати на нього, виконувати його накази під тиском.

Вони вдало долетіли до західної частини країни. Краса природи з висоти пташиного польоту захоплювала дух, вражала своєю чарівністю. Діана дістала фотоапарат, щоб зробити унікальні знімки: густі ліси, бурхливі річки, озера, де блакитна вода виблискувала на сонці... А небо було безхмарним, блакитним, лише з кількома білими хмаринками. Та раптом воно змінилося. Нізвідки з’явилися темні хмари, і все стало сірим та похмурим. Сонце зникло, світ потемнів. Загриміло, небо розрізали зиґзаґи блискавок. По лобовому склу гелікоптера побігли струмені дощу. Вітер став шаленою стихією, що почала кидати гелікоптер у різні боки. Назару вдавалося тримати курс, але раптом...

— Ми збилися з курсу! — крикнув він Діані. — Тримайся!

— Тримаюся! — схвильовано вигукнула вона, охоплена страхом. Від жаху заплющила очі, коли зрозуміла, що вони починають падати.

І справді, гвинти раптово зупинилися, і гелікоптер стрімко полетів униз, мов поранений птах. Вони падали над лісом, і це дало шанс зачепитися за гілки дерев. Вони уповільнили падіння, не давши гелікоптеру розбитися. Той завис між деревами. Діана вдарилася головою і знепритомніла. Назар, охоплений страхом, подумав, що вона мертва. Та, приклавши пальці до її пульсу, з полегшенням зітхнув.

— Жива... — радісно пробурмотів він.

Звільнившись від ременів, почав відстібати й Діану. У нього була єдина мета — опинитися на землі. Дощ посилювався, блискавки знову розтинали небо, грім гуркотів, а в повітрі витав запах вологої землі й небезпеки. Стало ще темніше й холодніше. Дверцята гелікоптера заклинило. Назар щосили вдарив по них ногою, і вони нарешті відчинилися. У голові майнула думка: може, залишитися в салоні? Але ні — це небезпечно. Гелікоптер будь-якої миті може впасти на землю або, що ще гірше, вибухнути.

Він виліз, утримуючись на гілці. Глянув униз. Було високо, але спуститися можна. Вітер і дощ заважали, але Назар не зважав. Він узяв Діану на руки, бажаючи перекинути її собі на плече. Та в цей момент вона поворухнулася. Дощові краплі впали на її обличчя, і вона прийшла до тями.

— Що... — ледь чутно прошепотіла вона.

-- Тримайся, дівчинко. Зараз я тебе спущу на землю. Усе буде добре, - Назар намагався перекричати звуки бурі.