Розділ 6

Прокинувшись зранку, Діана збиралася на роботу, а Віка — готувала доньку до дитсадка.

— Хочеш, я відведу Лізоньку? — запропонувала Діана подрузі.

— Буду тобі вдячна, — Віка відразу погодилася.

— Ура! Мене відведе Діана! — вигукнула дівчинка.

— Йди взувайся, — Віка поцілувала доньку, обійняла її і, дочекавшись, поки та вийде в коридор, запитала у Діани:
— Ти чого така сумна?

— Вчора бачила Дениса. І не з Лесею, а з новою коханкою, — зізналася подрузі. — А ще Денис подумав, що я з Назаром… Ну, ти зрозуміла. Вони ледь не побилися.

— Нічого собі новина! Ну, хай тепер Леся пожинає плоди. Буде знати, як відбивати чужого хлопця. А Денис нехай бачить, що ти нарозхват, і шкодує, що проміняв тебе на іншу.

— Я вже взулася! — почувся з коридору голос Лізоньки.

— Йду, зайченятко, — гукнула їй Діана. А потім повернулася до Віки:
— Ти не передумала розлучатися?

— Ні. Він навіть не передзвонив.

— Шкода… Віка, після роботи я поїду до Назара, треба попрацювати понаднормово. Тож затримаюся, — сказала Діана наостанок. — Потім усе розповім.

— Заінтригувала! Бувай, бувай! — Віка помахала рукою доньці.

— Бувай, мамо!

День, на диво, промайнув швидко. Хоча Діана, навпаки, хотіла, щоб він тягнувся якомога довше. Їй зовсім не хотілося їхати до Назара, та ще й до нього додому. Було б краще зустрітися десь на нейтральній території, але якщо він наказав їхати до нього — доведеться.

Діана навіть хотіла зателефонувати Назару й сказати, що захворіла, аби тільки не їхати. Та передумала. Не варто хитрувати — від нього все одно не втечеш.

Їй не йшло з голови те, що він бандит. І водночас — професійний спортсмен, володар чемпіонського титулу. Тепер зрозуміло, звідки в нього така статура, м’язи, осанка.

Діана відігнала ці думки. Яка їй, зрештою, різниця? Головне не те, як він виглядає, а те, якою він є людиною.

А він — той, хто здатен шантажувати. Використовувати людей у своїх цілях будь-якою ціною. Він зухвалий, хитрий, одержимий помстою. І, ймовірно, навіть здатен убити.

Діана у призначений час стояла біля входу до шикарного, приватного, одноповерхового будинку, зведеного в найсучаснішому архітектурному стилі. Для неї було цілком очікувано побачити розкішний котедж—адже власник великої будівельної компанії навряд чи житиме в якійсь квартирі. Все як і належить: розкішний будинок, дорога машина, охорона.

Охоронець провів Діану через двір з ідеальним газоном. Перед будинком розташовувалася велика тераса, на якій стояв садовий столик із плетеними кріслами.

— Не стійте при вході, проходьте до вітальні й зачекайте там Назара Вікторовича. Він буде хвилин за десять, — ввічливо сказав охоронець.

— Дякую.

Діана скинула пальто й присіла на великий шкіряний диван, намагаючись не виявляти цікавості до інтер’єру будинку. Та все ж мимоволі почала озиратися, розглядаючи дорогі меблі й оздоблення приміщення. А потім зовсім встала й підійшла до стіни, на якій висіли картини відомих художників.

— Подобається? — почула запитання Назара, який непомітно увійшов до будинку й уже встиг зняти спортивну куртку.

— Картини захоплюють. Але тільки картини, — Діана обернулася, зустрілася з ним поглядом, а потім швидко пройшла повз і знову сіла на диван. — У мене обмежений час, тож не будемо зволікати й приступимо до роботи.

— Я зовсім не проти. Але спочатку перекусимо та вип’ємо чаю. Я майже цілий день нічого не їв. У холодильнику є смачна їжа—домогосподарка приготувала. Ти ж, мабуть, теж ще не вечеряла? — Назар, як справжній господар, попрямував до кухні, показуючи дорогу.

— Я планувала повечеряти вдома, — відповіла вона, хоча насправді вже відчувала голод. — Ти мене затримуєш.

— Таке враження, ніби ти боїшся залишатися зі мною наодинці, — Назар відкрив холодильник і дістав запечену ще зранку курку, яку поставив у мікрохвильову піч для розігріву. — Але не варто хвилюватися, я нічого поганого тобі не зроблю.

— Дякую, що попередив, — у Діани зовсім не було настрою щось доводити чи заперечувати.

— Не стій посеред кухні, сідай за стіл. Будеш щось пити? — Назар намагався бути гостинним.

— Не треба вдавати з себе порядного, коли насправді це не так, — Діана не втрималася й сказала це, а вже за мить пошкодувала.

— А як воно насправді? — запитав Назар, розкладаючи їжу по тарілках і ставлячи одну перед нею, іншу перед собою.

— Скажи, ти вбив того бідолаху? — вирвалося в неї, й сама не розуміла, навіщо це сказала.

— Хочеш знати, чи вбив я його? — на диво спокійно перепитав Назар, починаючи вечеряти. — Не соромся, їж. Той негідник живий. Коли будемо в тих краях за кілька днів, сама в цьому переконаєшся. Я дав йому грошей, щоб він найняв людей, які б звільнили замок від мотлоху. Натомість той, так званий "бідолаха", хотів усе собі загребти та втекти. Довелося пригрозити йому, щоб він зрозумів, що зі мною жарти короткі. Що за провиною йде покарання.

— Це не привід убивати або навіть хотіти це зробити. Можливо, якби я не втрутилася, ти б натиснув на курок, — Діана не змогла втриматися, їй кортіло висловитися.

— Думай, як хочеш, але ти все одно працюватимеш на мене й виконуватимеш усі мої накази. Тож не сподівайся й не шукай способу позбутися мене. Хіба не цього ти прагнеш? Задаєш ці запитання, щоб дізнатися правду. Якщо ти закінчила, ходімо робити фотографії.

Діана так і не доторкнулася до їжі, попри голод. На мить їй здалося, що вона зможе звільнитися від нього. Але згодом усвідомила, що це майже неможливо. Він її не відпустить, адже вона бачила забагато, наприклад, учорашній день.

Вона зробила фотографії, не зважаючи на те, що Назар стояв над нею й не зводив з неї очей. Проте вона намагалася не звертати на нього уваги. Чомусь не боялася його, хоч і мала всі причини для страху.

— Довго ти зустрічалася зі своїм колишнім? — це запитання змусило Діану відірватися від останнього кадру.