Розділ 5

-- Романенко Назар Вікторович, тридцять вісім років, народився в Україні, але майже все своє життя прожив за кордоном, а саме в Італії. Дворазовий чемпіон Європи з карате, – розпочав свою доповідь Матвій.

-- У нього що, чорний пояс? – Діану це вразило.

-- Ну, звісно! Ніби ти не знаєш, що чемпіон із карате має не тільки чорний пояс, а й медалі, грамоти. Але ти слухай далі, – Матвій згорав від нетерпіння розповісти все. – Він нащадок аристократичної родини, предки якої колись володіли тим самим замком, про який ти ведеш репортаж. Але колись репутація цієї сім’ї була сильно зіпсована. Настільки, що замком ніхто не цікавився, і він залишився в тіні. Проте можу припустити, що Назар хоче повернути чесне ім'я своїм предкам і зробити так, щоб про відреставрований замок заговорили. Щоб про нього писали, щоб він знову став популярним.

-- Тому він і хоче, щоб я вела фоторепортаж. А журнал викупив, щоб друкували те, що йому потрібно, – Діана почала все розуміти. – А що щодо компанії?

-- Це будівельна компанія. Головний офіс якої знаходиться в Італії та належить його родині, а Назар відкрив філіал в Україні. Але навряд чи просто так. Думаю, і в Італії йому жилося добре. Очевидно, щось задумав, – Матвій замислився. – Ми можемо тільки припускати.

-- Можливо, хоче комусь помститися. І, схоже, так воно і є. Але кому і за що? Це питання цікаве. Може, нащадкам тієї родини, чиї предки зіпсували репутацію його сім'ї?

-- Не думаю. Тут щось серйозніше. Впевнений, що замок – це одна справа, а будівельна компанія – зовсім інша, – Матвій теж був заінтригований. – Але безумовно його компанія візьметься за реставрацію замку.

-- Ти гадаєш, що це окремі справи, а я вважаю, що вони взаємопов’язані. Усе зав’язано на замку. Ну добре, друже, велике дякую тобі. З мене кава, а зараз мушу закінчувати розмову, – сказала Діана, поглянувши на годинник. – Ти мені дуже допоміг.

-- Звертайся. Я завжди готовий.

Діана вийшла на лоджію, не перестаючи думати про те, що щойно почувала від Матвія. Назар – не проста людина. Міг би жити спокійно в Італії, але ж ні – його потягло на подвиги. Але заради чого?

Вона присіла, сховавшись, і навела об’єктив на двері. Вперше доводилося працювати в таких умовах. Раніше ні за ким не стежила і не підглядала. Хоча… у лісі… Діана щомиті шкодувала, що тоді не пройшла повз, а почала фотографувати. І тепер за це розплачується. Але ще більше її непокоїло питання: чи справді Назар убив того чоловіка в лісі?

Двері номера відчинилися, і зайшов Назар із жінкою, яка була помітно старшою за нього. Вона виглядала доглянуто: невисока блондинка, яскравий макіяж, манікюр. Її коротка сукня підкреслювала стрункі ноги. Діана подумала, що такі жінки за бажання можуть мати молодих коханців. Але Назарові явно було потрібно щось інше. Що саме?

-- Зайчику, сідай, будь ласка, – ніжно сказав Назар. – Вип’ємо для початку шампанського?

-- Шампанське будемо пити потім. Давай одразу вирішимо нашу справу, – жінка помітно нервувала. – Ти гроші приготував?

-- Ображаєш. Навіщо мені тебе дурити? – Назар узяв кейс, який до цього лежав під ліжком, і відкрив його. Краєм ока він глянув у бік лоджії, переконуючись, що Діана все фотографує. – Можеш перерахувати, якщо хочеш. Часу вдосталь. Але спершу я хочу побачити документи.

-- Тримай, – жінка дістала з сумочки папку і простягнула Назарові. – Там усе, що ти просив.

Назар узяв папку, почав уважно переглядати документи.

-- Чудова робота, зайчику. Перерахуй гроші, щоб бути спокійною. Сподіваюся, твій коханець нічого не запідозрив? – запитав він із самовдоволеною усмішкою.

-- Я вмію бути обережною, - жінка теж була задоволена. - Усе вірно — мільйон. Тепер можна й шампанського випити.

Назар розкоркував пляшку шампанського й налив напій у келихи для себе та для неї.

-- Може, вийдемо на лоджію? Там свіже повітря, прохолодніше, - несподівано запропонувала жінка.

-- У мене краща ідея, - Назар ледь не захлинувся напоєм, перегороджуючи їй шлях. - Ми не будемо виходити на лоджію, бо…

І він раптово поцілував її, відвертаючи увагу від вікон. Мабуть, жінці це сподобалося, бо вона міцніше притулилася до нього, обійнявши. Діана продовжувала фотографувати, хоча відчувала, що їй це неприємно. Вона почала хвилюватися, що їхня гра зайде занадто далеко, адже точно не змогла б спостерігати за цим і, тим більше, фотографувати.

-- Нам варто зупинитися, - Назар обережно звільнився з її обіймів. - Не будемо заходити занадто далеко.

-- Згодна, але я все ж таки не проти залишитися з тобою до ранку, - грайливо відповіла жінка, проводячи подушечками пальців по ґудзиках його сорочки. - Нам може бути добре разом.

-- Я знаю, зайчику, і, повір мені, я зовсім не проти й палаю бажанням. Але в мене ще невідкладні справи, які я не можу відкласти. Тому, можливо, наступного разу, коли ми зустрінемося, - Назар хотів якнайшвидше звільнитися від цієї жінки. - Може, я тобі замовлю таксі?

-- Згодна, - жінка трохи обурилася, але, взявши до рук кейс із грошима, знову повеселіла. - Було приємно мати з тобою справу. Якщо потрібно — телефонуй, мені гроші завжди потрібні.

-- Добре, зайчику, - хитро посміхнувся Назар.

Коли жінка покинула номер і Назар замкнув двері, Діана зайшла всередину, мовчки простягнувши йому фотоапарат. Той без слів переглянув кадри, а потім задоволено мовив:

-- Чудові кадри. Тепер цей зайчик робитиме все, що я накажу, без жодних заперечень. І мені щоразу не доведеться платити їй мільйони.

-- Тепер цей, так званий "зайчик", став "безлімітним щуром", тобто твоїм особистим шпигуном, - Діана вже нічому не дивувалася. - Вмієш примушувати людей працювати на себе: одних залякуєш, інших шантажуєш. І, головне, совість тебе не мучить.

-- Звісно, зайчик може послати мене куди подалі, але навряд чи вона захоче, щоб її коханець побачив ці фото. А що до совісті, то іноді про неї варто забути заради досягнення бажаного результату, - Назар відклав фотоапарат, а потім запитав у Діани: - Замерзла?