Розділ 4

— Я впевнений, що цей репортаж буде цікавим і пізнавальним для наших читачів. Про цей замок мало хто знає, а тепер він стане популярнішим, приверне більше туристів, — редактор вимушено погоджувався з власником, адже зовсім не хотів втрачати роботу.

— Діана… як вас там по батькові? — Назар нарешті заговорив, перериваючи паузу.

— Олександрівна.

— Так-от, Діано Олександрівно, Платон Дмитрович люб’язно погодився відпускати вас зі мною, коли я забажаю, — Назар звисока глянув на Діану. — Я радий, що ми домовилися.

— Звісно, Назаре Вікторовичу, ми домовилися. Робитиму все, як накажете, — Діана намагалася не показувати роздратування, яке з’являлося щоразу при зустрічі з ним.

— Мені вже час іти. Не могли б ви, Діано Олександрівно, мене провести? Маю з вами обговорити ще деякі деталі нашої справи.

— Як накажете, — Діана зобразила посмішку на вустах, пропускаючи його вперед.

Вони пройшли через приміщення редакції та вийшли на вулицю.

— Нам обов’язково було покидати будівлю? — невдоволено запитала Діана. — Ми могли поговорити…

— Я тут вирішую, коли і де ми будемо розмовляти. Завтра о 20:00 прийдеш у готель. Ось адреса, — Назар простягнув їй візитку. — Не забудь прихопити фотоапарат.

— Що я маю фотографувати?

— Дізнаєшся на місці. Я тебе зустріну, — сказав Назар і дав знак водію відчинити дверцята автомобіля.

Коли він поїхав, Діана ще кілька хвилин постояла на ґанку, намагаючись утихомирити бурю емоцій, яку він у неї викликав. Її до нестями дратував його діловий тон. Коли вона вперше побачила Назара на вежі, він видався зовсім іншим, і це приваблювало. А теперішній образ — відштовхував.

Повернувшись на робоче місце, Діана одразу почула від колег, зокрема від жінок, якій їй випав «щасливий» шанс — часто бачитися з новим власником, таким красенем, розумним і багатим.

— На його руці немає обручки, отже, він без сумніву вільний, — замріяно мовила Надя, одна з колег. — Діанко, такий шанс випадає не кожного дня!

— Який ще шанс? — не зрозуміла Діана.

— Сподобатися такому чоловікові! Аж дух перехоплює! — Надя важко зітхнула, закотивши очі під повіки.

— Ти постарайся не тільки стати його коханкою, а й вийти за нього заміж, — порадила інша колега.

— Дякую вам за пораду, Галино Миколаївно, — Діана ледь стрималася, щоб не нагрубити, — але між нами, окрім ділових стосунків, нічого бути не може. Він не та людина, в яку я можу закохатися.

— Хто знає, Діаночко, хто знає… — Галина Миколаївна знову одягла окуляри й занурилася в роботу.

Повернувшись після робочого дня додому, Діана взялася за приготування вечері, коли у двері подзвонили. Гадаючи, хто це може бути, вона пішла відчиняти.

— Віка?! Лізонько, і ти з мамою прийшла? — Діана здивовано пропустила несподіваних гостей.

— Діано, я за тобою сумувала! — Ліза простягнула свої маленькі рученята, і та одразу підхопила її на руки.

— Я теж за тобою сумувала, сонечко, — Діана поцілувала дівчинку. — Зараз пригощу тебе смачненьким.

— Можна ми поживемо у тебе кілька днів? — сумно запитала Віка.

— Живіть, скільки потрібно, — Діана не стала нічого питати при дитині.

Лише після того, як Ліза заснула і Діана тихенько причинила двері спальні, вона запитала у подруги:

— Що сталося? Руслан знову напився і вигнав вас із дому?

— Пішли посидимо на кухні, і я тобі все розповім, — Віка намагалася говорити тихо, щоб не розбудити доньку. — Нас ніхто не виганяв, я сама вирішила піти. Сьогодні він знову прийшов п’яний, почав лекції читати, лякаючи дитину. Я не витримала. Завтра йду подавати заяву на розлучення і шукати квартиру.

— Залишайтеся в мене стільки, скільки буде потрібно. А розлучитися ти точно вирішила? — запитала Діана, наливаючи собі та подрузі чай.

— Який би він не був, але я його все одно кохаю… — Віка розплакалася. — Чому це сталося саме з нашою родиною? Все ж було нормально, і тут таке…

— Постарайся заспокоїтися й триматися заради доньки, — Діана обійняла подругу, намагаючись хоч трохи її втішити, а потім теж сіла за стіл. — Може, він одумається й погодиться на лікування?

— Якби ти бачила, як він змінився… Очі стали злі, немов крижані, а кричить так, що аж слина з рота летить. Я така втомлена, така вимучена…

— Візьми кілька вихідних, — порадила Діана.

— Так і зроблю. А ти як? — поцікавилася Віка, відпиваючи маленькими ковтками чай.

— Ти, мабуть, уже чула, що у нашого журналу новий власник.

— Коли була на інтерв’ю, Галина Миколаївна телефонувала. Вона ж нетерпляча — за хвилину все проторохтіла, а потім зрозуміла, що невчасно, і швидко вимкнулася, — згадала Віка, намагаючись посміхнутися. — Але я так і не зрозуміла: ти рада чи ні співпрацювати з ним?

— Звісно, ні. Він мене дратує, бісить, але вибору не маю — вимушена з ним працювати, — зізналася Діана. — Це той самий Назар, що…

— Та я зрозуміла, хто він. Каратист та власник замку, а відтепер і нашого журналу. Симпатичний, багатий — тож не така вже й погана партія. Тим більше, він тобі ніби спочатку сподобався.

— Віка, і ти туди ж! — обурилася Діана. — Перше враження завжди оманливе. За красивою обгорткою виявився зіпсований продукт. І ще, Віко, ти ж ніби мене знаєш… Мені краще бути самій.

— І чому ми з тобою такі нещасливі? — похитала головою подруга.

У призначений час наступного дня Діана чекала на Назара біля вказаного готелю. Це був один із найкращих готелів міста, але вона не здивувалася — знала, що Назар може дозволити собі таку розкіш. Лише одне не давало їй спокою: що він задумав і навіщо вона тут?

Діана була переконана, що Назара, як пана, привезе водій, але натомість він приїхав сам — на червоному «Мерседесі». І не в діловому костюмі, як вона очікувала, а в джинсах та чорній сорочці, верхні ґудзики якої були розстебнуті. Його чорне волосся виблискувало, а темно-сині очі ніби горіли. Діана помітила на ньому дорогий годинник і лише скептично нахилила голову, подумавши, на яку широку ногу він живе.