Розділ 3

Назар наказав Діані забрати свої речі й без зайвих розмов приєднатися до нього, бо вони вже сьогодні повернуться до Києва. Зайшовши до будинку Любові Семенівни, Діана швидко зібралася.

— Ти ж нібито збиралася їхати завтра. Чому передумала? — здивувалася господиня. — Щось сталося?

— Редактор наказав мені завтра зранку бути в його кабінеті, — Діані було неприємно обманювати жінку, але іншого виходу вона не мала. — Серед туристів зустріла знайомого, і він мене підвезе до міста.

— А я гадала, що ти мені фотосесію влаштуєш. Хотіла зачіску зробити, одягнути вишиванку… — у голосі Любові Семенівни чулося розчарування.

— Вибачте, не зможу. Мені самій дуже шкода. Але коли наступного разу приїду, то не тільки вас сфотографую, а ще й зроблю фоторепортаж для журналу, — Діана з сумною посмішкою обійняла жінку. — Дякую, що впустили мене до свого будинку й пригощали смачною їжею. Гроші я залишила на столі.

— І тобі дякую, це гарна надбавка до моєї маленької пенсії, — Любов Семенівна знову повеселішала.

Діана вийшла з будинку й сіла в автомобіль, що чекав на неї. За кермом сидів інший чоловік, який допомагав Назару. Він виглядав доволі грубо: трохи вищий за середній зріст, чорнявий, із небритим обличчям.

— Куди ми їдемо? — запитала Діана.

— Бос наказав підвезти тебе до гелікоптера. Він доставить вас до столиці, — відповів чоловік.

— У твого боса є приватний гелікоптер? — Діана чомусь думала, що Назар — звичайнісінький бандит і нічого більше, але, схоже, помилялася.

— Будеш менше ставити запитань — матимеш більше шансів залишитися живою. Ну, от і приїхали. Вилазь. І моя тобі порада: роби тихо те, що тобі кажуть.

— Невже твій бос такий небезпечний? — Діана спробувала дізнатися більше.

— А ти що, ще цього не зрозуміла? — Чоловік примружився, уважно оглядаючи її. — Якби ти не була під його опікою, ми б весело провели час удвох. Гарненька ти… пощупав би я тебе.

— Та пішов ти! — Діана щосили гримнула дверима автомобіля й поспішила до гелікоптера, що стояв серед поля за селищем.

Невеликий чотиримісний гелікоптер чорного кольору був уже готовий до зльоту: гвинти оберталися, двигун працював. Пілот махнув Діані рукою, запрошуючи до салону. Вона сіла на місце, яке їй вказали.

Раніше їй доводилося літати літаками, тому висоти вона не боялася й добре знала, як поводитися під час польоту. Та зараз Діану тривожили зовсім інші думки. Як складеться її життя далі? Вона намагалася опанувати себе й не відразу помітила Назара, який з текою в руках швидко заскочив у гелікоптер і дав знак пілоту злітати.

Назар лише злегка кивнув Діані, сідаючи біля пілота. Він переодягнувся: замість спортивного одягу й бейсболки тепер виглядав, як ділова людина. Біла сорочка, що обтягувала його засмагле тіло, ніби магнітом притягнула погляд Діани. Вона заплющила очі, намагаючись відігнати раптове, небажане хвилювання. Вона не повинна цього відчувати…

Під час польоту Назар жодного разу не глянув у її бік. За кілька годин вони були в Києві. Гелікоптер приземлився на даху багатоповерхівки якоїсь невідомої Діані компанії. На вулиці вже сутеніло, а втома відбирала останні сили.

— Зайдемо зараз до мого кабінету, — сказав Назар.

— Як накажеш, — Діану почав дратувати його владний тон, бісило те, що він постійно віддавав накази.

Вони спустилися ліфтом на третій поверх. Робітників ніде не було видно — робочий день давно закінчився. Лише охорона перевіряла, хто ходить коридорами.

— З поверненням, Назаре Вікторовичу, — привітався охоронець. — Щось бажаєте?

— Поки що ні, але не відходь далеко — за кілька хвилин будеш мені потрібен, — Назар відімкнув двері кабінету, пропустив Діану вперед, а потім зайшов сам і зачинив двері. — Сідай, поговоримо.

— Я думала, що ми вже все обговорили, — Діана присіла на чорний шкіряний диван, що стояв під вікном. — Невже це твоя компанія? Чим вона займається?

— Тут питання становлю я, а ти маєш відповідати, — Назар сів за робочий стіл, поклавши руки на нього. — Де ти живеш і з ким? І не ухиляйся від правдивої відповіді, бо все одно перевірю. Вранці на моєму столі лежатиме повне досьє на тебе.

— Живу сама, неподалік від редакції, в якій працюю. Відпусти мене. Я чесно обіцяю тримати язика за зубами. Буду вести фоторепортаж про замок, якщо редактор дозволить, і фотографувати все, що скажеш. Чесно, — Діана не втрачала надії повернутися додому.

— Добре, — сказав Назар. — Але мої люди стежитимуть за тобою.

— Я не проти! — зраділа Діана. — То я можу йти?

— Тебе відвезуть, — Назар узяв телефон і викликав того самого охоронця, який зустрічав їх біля входу. — Якщо порушиш слово й почнеш говорити зайве, знай: живою не залишишся.

— Я обіцяю мовчати. Подумай сам — мої слова без доказів нічого не варті.

— Не варто прикидатися розумницею, — його голос став жорсткішим.

Діана була щаслива нарешті опинитися у своїй квартирі. Та попри втому, заснути не вдавалося. З її голови не виходив Назар. Бандит, убивця… Хто знає, ким він ще є? Одне очевидно — порядною людиною його не назвеш. Він темна, небезпечна особистість.

Але він їй повірив. Відпустив. І головне — не вбив.

Звісно, він контролює ситуацію, але… повірив! Ось так просто взяв і повірив.

Діана чесно відповіла на його запитання, та все могло бути інакше. Вона могла б бути шпигункою. Але це вже не має значення. Головне — він їй по-ві-рив.

В її пам’яті знову спливла сцена з Назаром, коли він тримав пістолет, спрямований на того бідолаху. І тільки зараз вона замислилася: як же так? Серед білого дня, знаючи, що неподалік можуть бути туристи, він влаштував таке… необдумано. Або ж навпаки — усе було прораховано?

А раптом ніхто нікого не вбивав, і це було лише залякування?

Діана заплуталася у своїх думках. Але як би там не було, легко їй тепер точно не буде.

Наступного дня вона в пригніченому стані прийшла до редакції. Привіталася з колегами й зайшла до кабінету Віки, яка робила вигляд, що працює, а насправді тихенько плакала.