Розділ 2

Діана прокинулася вранці. Подивилася на годинник—десята. А вона ж планувала о восьмій уже бути біля замку! Швидко привела себе до ладу, поснідала та подякувала Любові Семенівні.

— Коли на тебе чекати? — запитала жінка.

— До вечора точно повернуся, а завтра зранку поїду до Києва. Хочу сьогодні ще зробити знімки водоспаду, того, що неподалік від замку, — поділилася Діана своїми планами.

— Цей водоспад — перлина наших країв, — з гордістю сказала Любов Семенівна. — До нього багато туристів їздить, але не через наше селище. Туди інша дорога з міста веде. Від замку до водоспаду теж є стежка, там помітити можна.

— Дякую вам, Любове Семенівно, — Діана обійняла жінку. — Можна я вас сфотографую?

— Хай завтра зранку, коли я себе трохи до ладу приведу. А ти дивись там обережно. Хто знає, може, й сьогодні той красень на вежі витанцьовує.

— Тренується, — поправила її Діана.

— Головне — не потрапляй під його чари, хоча ти вже й так потрапила, — засміялася жінка.

— Мене цікавлять лише замок і природа довкола, — Діана постаралася сказати це якомога твердіше.

Та все ж вона сподівалася знову зустріти незнайомця, про якого мріяла пів ночі. Чомусь була переконана, що так і буде. Але замок виявився пустим. Дівчина двічі його обійшла—і нікого. А може, так воно й на краще. Бо що б вона робила, якби він справді тут був? Раніше про це не замислювалася. Невже хотіла б з ним познайомитися? Зблизитися?

— Яка ж я дурепа, — вимовила пошепки Діана, коли вже йшла стежкою до водоспаду. — Не встигла побачити симпатичного чоловіка, як відразу розкисла. Я ж зовсім недавно вирішила не звертати уваги на чоловіків! А тут... Я повинна взяти себе в руки й зосередитися на роботі.

Стояла сонячна погода. Початок осені на диво виявився теплим. Стежка до водоспаду вела через ліс, у якому відчувався запах сосни й лунав спів пташок. Діана не відчувала страху, хоча навколо не було ні душі. Вона знала, що через кілька хвилин опиниться біля водоспаду, де, без сумніву, будуть туристи.

Вона вже зробила достатньо знімків, коли її увагу привернула білочка. Та, стрімко перебігаючи стежку, помчала вглиб лісу, а потім зупинилася й обернулася, ніби манячи Діану за собою. Дівчина, не вагаючись, пішла, намагаючись упіймати вдалий кадр.

Раптом вона почула чоловічий голос неподалік, за пагорбом:

— Це твоє останнє слово? Мовчиш? Ну що ж, ти сам обираєш смерть...

Діана наважилася підійти ближче, тримаючи напоготові фотоапарат. Подумала, що, можливо, їй вдасться здобути сенсаційний матеріал для журналу. Тихо вибралася на пагорб, принишкла й лягла на землю, наводячи об’єктив на людей, які з’ясовували стосунки внизу, не помічаючи, що за ними спостерігають.

Один із чоловіків стояв на колінах із розбитим носом, а інший—у чорній бейсболці—спрямував на нього пістолет із глушником. Ще один стояв поруч…

— Будь ласка, не вбивайте мене! Звісно, я винен і готовий понести будь-яке покарання, але тільки не смерть! Я робитиму все, що ви накажете… — благав чоловік.

— Ти…

Та раптом на ногу Діани заліз чорний павук. Вона стріпнула його, ледь не скрикнувши, і цим видала себе. Чоловіки почули шерех і обернулися. Діана впізнала чоловіка в чорній бейсболці — це був той самий незнайомець, який учора тренувався на вежі.

Вона миттєво натиснула кнопку фотоапарата, зробивши кадр, і кинулася навтьоки. Бігти треба було до водоспаду — там люди, це могло її врятувати. Але втекти не вдалося. Дорогу перегородив той самий незнайомець.

— Хто ти така? Чому за мною стежиш? — його голос звучав жорстко, злісно.

— Я… я… — Діана завмерла, перелякано дивлячись на нього, а потім знову спробувала тікати.

— Дарма, не втечеш, — чоловік схопив її за лікоть. — Ще раз питаю: хто ти?

— Допо… — почала кричати Діана, гукаючи на допомогу.

Але їй не дали цього зробити. Позаду підійшов ще один чоловік і притиснув до її рота ганчірку, змочену якоюсь рідиною. Перед очима все попливло… Останнє, що вона запам’ятала, — холодний, сповнений злості погляд незнайомця.

Опритомнівши, Діана виявила, що лежить на дерев'яних нарах у якійсь кам’яній кімнаті. Тут не було жодних меблів, лише високо під стелею — крихітне віконце, крізь яке пробивалося сонячне світло.

"Це підземелля замку", — майнуло в голові.

Вона хотіла підвестися, але в голові запаморочилося, і довелося знову сісти. У роті пересохло, пекуче хотілося пити. Діана напружила пам’ять, намагаючись згадати, як опинилася тут.

"Навіщо я полізла у чужі розбірки? Якби просто пішла до водоспаду, зараз фотографувала б його красу… Або вже повернулася б до селища!"

Її точно будуть шукати. Повинні! Зателефонують у поліцію, здіймуть тривогу. Але чи зможуть знайти її тут, у холодному підземеллі?

Раптом двері з рипом відчинилися. До камери — бо кімнатою це назвати було важко — зайшов той самий незнайомець.

Діана зустрілася з ним поглядом. І не могла повірити. Той, хто ще вчора здавався їй привабливим і таємничим, виявився бандитом. Можливо, навіть убивцею. Вона не сумнівалася, що того бідолаху застрелили. І що зробив це саме він.

— Я приніс тобі воду та булочку. А ще ковдру, можеш накинути на плечі, — незнайомець поклав їжу та воду на нари, а в руках залишив її фотоапарат і журналістське посвідчення. — Отже, ти журналістка. Діана. Навіщо стежиш за мною? Хто тебе прислав?

— Мене ніхто не присилав, — вона зусиллям волі опанувала страх і тривогу. — І за тобою я не стежу. Я приїхала зробити фоторепортаж про замок. А тепер стала в’язнем цього самого замку.

Діана глянула йому прямо у вічі й промовила твердо:

— Не думай, що все так просто. Мене будуть шукати.

— А ти смілива дівчинка. Думав, що нюні розпустиш, а ти… Неважливо. Ще раз запитую: навіщо слідкувала за мною? Учора мене фотографувала, а сьогодні шпигувала, — незнайомець теж присів, тільки на інші нари, що висіли з протилежного боку камери.