Розділ 1

— Це буде мій найкращий фоторепортаж, — задоволено сказала Діана своїй колезі та подрузі телефоном, стоячи на автобусній зупинці в селищі, куди щойно приїхала. — Я бачу вежі замку — і це захоплює! А природа навколо просто неймовірна, повітря таке свіже. Віко, не будемо гаяти час, я тобі ввечері передзвоню.

— Бажаю тобі успіху й обов’язково передзвони. Розповіси про свої враження, — відповіла подруга.

Діана, фотожурналістка столичного журналу, приїхала на захід країни, щоб зібрати матеріал про загадковий замок — точніше, про те, що від нього залишилося. Вона випадково дізналася про його існування з інтернету, адже цей замок не був на обліку як архітектурна чи історична пам’ятка, і про нього майже нічого не було відомо.

Йдучи дорогою, Діана зупинилася, щоб поспілкуватися з мешканцями селища. Воно розкинулося біля підніжжя пагорба, на якому височіли руїни замку. Селище було доволі велике й оживлене. Розмова зав’язалася швидко, і Діані вдалося з’ясувати, що тепер територія, на якій стоїть замок, є приватною власністю.

— Ходять чутки, що викупив усе це якийсь багатий чоловік. Кажуть, він хоче реставрувати замок, а потім переїхати туди жити, — сказав Діані літній чоловік. — А ще планує відновити парк, що колись оточував будівлю.

— Людині нема куди гроші дівати, от і вигадує, — обурилася жінка, яка долучилася до розмови. — А я чула, що цей новий власник є нащадком тієї династії, яка колись жила в цьому замку.

— Виходить, він спадкоємець цих земель, — припустив чоловік, який, проїжджаючи велосипедом, зупинився біля гурту людей.

— Хто його знає, хто він такий, — жінка знову невдоволено похитала головою. — Краще б гроші вклав у щось путнє. От магазин у нас би відкрив!

— Тебе забув спитати, що йому робити, — дідусь закурив саморобну сигарку. — А ти, дівчино, краще туди не ходи. Хто знає, що там і до чого.

— Я приїхала сюди здалеку, щоб зробити знімки замку, і без них не повернуся, — впевнено відповіла Діана. — Ніде не зазначено, що це приватна територія. Ви когось бачили біля замку? Є охорона чи таблички з написами, що прохід заборонений?

— Нічого такого, — запевнила жінка. — Як ходили туди туристи, так і ходять. То йди сміливо й фотографуй, скільки влізе. Але, коли стемніє — краще повертайся, бо у нас і дикі кабани водяться, і лисиці, і хто тільки не шастає. Якщо захочеш заночувати, то заходь до мене. Є вільна кімната, можу здати.

— Дякую, це чудово! — Діана зраділа пропозиції, адже розуміла, що одного дня їй буде замало.

— Мене звати Любов Семенівна, — відрекомендувалася жінка. — А мій дім ось за тобою. Як бачиш, я живу на головній вулиці селища. І магазин поруч, і зупинка, і головне — звідси видно вежі замку.

— Виходить, ця дорога веде прямо до замку, — здогадалася Діана.

— Саме так, — підтвердив здогадки дівчини дідусь, закашлявшись від сигаретного диму. — Заблукати ніяк не вийде.

— Дякую вам ще раз, — Діана усміхнулася до селян.

Залишивши свою сумку з особистими речами в будинку Любові Семенівни, вона поспішила. Була вже дванадцята година, а хотілося встигнути до заходу сонця не лише оглянути замок, а й насолодитися тутешньою природою.

Діана була дівчиною середнього зросту, з темно-каштановим волоссям середньої довжини та сіро-зеленими очима. Струнка, гарна, підтягнута — завдяки регулярним відвідуванням фітнес-клубу та ранковим пробіжкам у парку перед роботою. Завжди бадьора, енергійна, допитлива. Після закінчення університету працювала в редакції відомого київського журналу. Редактор і колеги поважали її та цінували як талановитого журналіста. Її фоторепортажі завжди були успішними й цікавими, а матеріали приваблювали читачів несподіванками та загадковістю. І цей репортаж не був винятком.

Діана неквапливо йшла в напрямку замку, уважно розглядаючи все довкола, намагаючись не проґавити цікавий кадр. Її захоплювали мешканці селища, їхній побут і старовинні будинки, що збереглися ще з тих часів, коли замок був частиною великого графства. Вона прагнула дізнатися більше про його історію.

Чим ближче вона підходила до замку, тим більше здавалося, що вона повертається в минуле. Дорога, витоптана туристами, поросла бур'янами та кущами з обох боків.

І ось, нарешті, вона дійшла до пункту призначення. Перед нею височів величний мурований чотирикутний замок із вежами на кутах. Колись вони були увінчані зубчастими коронами, але тепер перебували у жалюгідному стані. Подвійні двері замку були зруйновані, лише з правого боку ще стирчав дерев'яний каркас.

Без вагань Діана зайшла всередину, фотографуючи все навколо. Під ногами валялося каміння, уламки дерев'яних конструкцій, сміття. Через розбиті вузькі вікна проникали сонячні промені, надаючи руїнам ще більшої загадковості. Удалині вона помітила двох туристів, які щось голосно обговорювали, порушуючи тишу і нагадуючи, що зараз двадцять перше століття.

Діана вирішила піднятися на одну з трьох уцілілих веж кам'яними круглими сходами. З висоти відкривався неймовірний краєвид — усе потопало в зелені, а вдалині мерехтів водоспад.

Вона направила об'єктив фотоапарата на водоспад, а потім, не опускаючи камери, повернулася, щоб зафіксувати природу з іншого боку. І завмерла.

В об'єктиві з'явився чоловік, якого вона не помітила раніше. Він тренувався на протилежній вежі, виконуючи прийоми східного єдиноборства. Його оголений до поясу торс видавав міцну, в міру накачану, засмаглу фігуру.

На автоматі Діана зробила кілька знімків, зачарована видовищем. Незнайомець продовжував тренування, не звертаючи уваги на туристів. Вона розуміла, що фотографувати людину без дозволу не зовсім правильно, але не могла відірвати погляду від об'єктива. Її ніби магнітом притягувало до того незнайомця.

Хто він?

Через камеру вона змогла роздивитися його краще. На вигляд йому було понад тридцяти. Чорне волосся коротко підстрижене, риси обличчя виразні, серйозні.

Діана відчула хвилювання, легке збудження. У цей момент чоловік, мабуть, помітив, що його фотографують—сонячне світло відбилося в об’єктиві та потрапило йому в очі.