Розділ 10

Новий день і знову я з відвислою щелепою розглядаю вбрання. З розуму зійти! Отже, п'ятниця у них кривавий день.

З вішалки на мене хижо дивиться багряно-червона сукня. Ззаду між лопаток вишитий кінь. Не який-небудь, а срібний, гордовитий, він же символ Феррарі. Ходжу навколо сукні з конем, налаштовуюсь, милуюся, хвилююся.

Де б ти ще, Поліно, в такій красі ходила? Угу, киваю собі з нервовим тиком. Мені страшно в такій сукні буде навіть повз їжі пройти. Коштує багато, напевно. Краще дізнатися заздалегідь, що за псування уніформи отримаю? Раптом тільки й буду на вбрання в автосалоні працювати.

Плюси насилу, але знайшлися, коли я сукню одягла. Другий день ахаю, крутячись перед дзеркалом. Розрізу немає, не таке коротке, як я бачила жовте. Тільки ось... декольте занадто нахабне. Чіпляюся знову. Схвильовано повертаюся до дверей, за якими табун дорослих чоловіків, а я одна маленька срібляста конячка. Ну що ж, все одно не дадуть відсидітися. Виходжу.

Двері до відділу менеджерів відчинені. Кілька чоловіків у коридорі прогулюються в червоних, звичайно ж, краватках. Помітивши мене, зупиняються, округляючи очі.

- Доброго раночку, Поліно! - вигукує першим Федір, одночасно пожираючи очищами. Інші також вітаються.

- Доброго ранку, - відповідаю, бентежачись.

Далі до приймальні боса йду, киваю співробітникам. Чомусь вони всі в коридор потягнулися, а деякі прилипли до прозорої стіни.

Чую, як перемовляються між собою:

- А погодка сьогодні бомбічна.

- Ще б пак! По п'ятницях погода особливо тішить око.

- Вчора теж була нічого, але сьогодні мені більше подобається.

Тремтячою рукою зачиняю двері приймальні зсередини. У дзеркалі знаходжу свої щоки точнісінько під колір червоного дня. І чому мені здається, що в розмові менеджерів "погодка" мала зовсім інше значення? Адже дивилися вони в той час не у вікно, а відверто на мій зад витріщалися.

Добре-добре, не буду наговорювати. Може, дійсно, їх цікавила погода. За вікном дрібний дощ мрячить, похмуре небо затягнуте хмарами, скажімо так, на любителя видовище. Ну і я ж не фатальна красуня. Хоча от сьогодні в туфлях. Заради боса мучуся.

Мені ближче до душі накинути на себе, щось зручне, краще спортивне, стрибнути на улюблений мопед, і помчати на ньому назустріч пригодам на п'яту точку. Тьху-тьху, досить з мене. Руками махаю. Я ж зав'язала з пригодами. Тепер стану серйозною, відповідальною леді, в сукнях ходитиму.

А взагалі нічого так... Не стримуюся, і знову кручуся біля дзеркала. Сюди б шарфик накинути на виріз, комусь зіпсувати погодку…

Відволікаюся на вібрацію в телефоні. Пише бос.

Боже, мені пише сам Олександр Валерійович!

Всього два слова: “Буду пізніше”. А я тричі перечитую їх. Потім відкриваю пошту, і там знаходжу завдання - поквапити менеджерів зі звітами, все роздрукувати і в кабінет на підпис принести. Легко наказати - поквапити, вони мене раніше з'їдять, ніж за звіти візьмуться. Ех, знехотя на вихід прямую.

Аж раптом перед моїм носом відчиняються двері в приймальню, і заглядає один з консультантів, Ігор. Цей за списком Оленки із загону альфа-самців. Весь такий брутальний, накачаний, вище за мене на дві голови.

- О-о... - рот у Ігоря розорюється, того й диви слина потече на паркет.

- Якщо ви про погоду, то сьогодні похмуро, - підлаштовуюся під загальні розмовчики.

- Та байдуже, я на новій машині приїхав, - як ніби хвалиться консультант. - Там ця знову, боса вимагає, відвідувачів нам розполохає. Допоможи, га?

Можливо, про машини Ігор вміє говорити більш розбірливо. Зі мною у нього явно проблеми з промовою. Доводиться витягувати, що сталося, кому потрібен бос?

- Руда?! - перепитую, з жахом згадуючи попередження Оленки.

- Угу, вона сама, Рінка. Наручником причепила себе до труби біля входу. Лається голосно на весь торговий зал. Нам всім гаплик, якщо до боса дійде.

Більше не думаю, що на мені. Взагалі вилітає з думок всіляке збентеження. Біжу за Ігорем рятувати автосалон від божевільної коханки начальника. Цього разу я повинна себе проявити. І тоді… тоді Олександр зрозуміє, що я не просто вішалка для суконь чи нерішуча Зайка.

Ще на відстані я чую верескливий обурливий голос. Потім і її, високу ефектну дівчину приблизно на п'ять років старше за мене. Але складно вік розібрати під щільним шаром макіяжу, ще й погляд пихатий такий, ніби всі повинні валятися біля її ніг, а не розбігатися по автосалону. На Рині елегантні штани, кричуща викликом бордова блузка. Але хто б казав, не та, що розгулює серед дня в облягаючій сукні кривавого кольору.

Помітна схожість з тією моделькою, що підстерігала боса на парковці. Мабуть, і ця звідти ж. Хіба що у галасливої дівулі з наручником, апельсиново-руде волосся, а коли ближче підходжу, то ще більше краса її кидається в очі. Фатальна бестія переді мною.

Що ще босові треба? Навіщо списав руду на лаву набридливих коханок?

Руда зупиняє на мені невдоволений примружений погляд.

- Де Алекс? Я довго ще тут буду стирчати?! - смикає рукою з браслетом, засіяним дорогоцінними камінчиками, але показує не його, а наручник.

- Вам необов'язково тут чекати. Навпроти є кафе, а ще далі затишний ресторанчик.

Наскільки затишний, не знаю, бо лише вивіску бачила, коли бігла на роботу з зупинки.

Моє завдання хитрістю виманити руду.

У туфельках і сукні мені її не перемогти. Оленка називала цю фатальну красуньку - Грізлі. Починаю вірити. Вона вже гарчить і кігтями з ідеальним френчем загрозливо ворушить.

- Ти хто? - з пирханням запитує.

Озираюся назад.

Ото дякую вам, колеги. Всі поховалися.

Та нічого, буду відбиватися сама, то не вперше. Втихомирити підлітків або посадити за шкільну домашку, неабияка потрібна стратегія.

- Я нова помічниця Олександра Валерійовича.

- Хм-м... спиною повернись?

Повертаюся, але на відстані. Ріна не та, якій спину спокійно підставиш.