Розділ 7

Бос виходить з приймальні. Я залишаюся з енергійною брюнеткою. Вона вже встигла нам приготувати по чашці кави, поскаржитися на двох занудних консультантів, на зарозумілого старшого менеджера та потішитися за одного зі співробітників, у якого днями народився син. Потім тільки впала на стілець, і перейшла ближче до справи з голосіннями.

- Така шкода звідси йти. Я б ніколи тобі місця не поступилась. Якби не мій наречений, то працювала б собі і далі на Алекса.

- А наречений не дозволяє працювати через чоловічий колектив?

- Ну це теж. Ревнивий він у мене, - хіхікає Оленка.

Не знаю, навіщо це мені, але дівчина вважає, що треба. Стрімко вивалює все про свого нареченого. Підчепила вона його тут же. Він купував мерс останньої моделі, а Оленка бігала навколо нього з кавою і пригощала смачними закусками.

- У тебе хтось є? - вона питає в лоба.

- Ну я не одна живу... - відповідаю трохи розгублено.

- Та я про чоловіка? Є чи ні?

- Ні, не до нього поки, - приховувати тут нема чого.

- Отже, швидко знайдеш. Тут їх повно. Але краще, як я, не розмінюйся на співробітників. Чекай на велику рибу. Тут такі кадри приїжджають, закачаєшся! Головне, не промахнися, закидай вудку на неодружених.

- Е-е... рибу я більше їсти люблю, ніж ловити.

- Кумедна ти, Поліно, - сміється Оленка. - Гаразд, ще освоїшся і тоді розберешся. А я поки тобі буду передавати справи, що зможу, підкажу.

Я вже зрозуміла, що мене беруть на місце Оленки. То що це виходить? Вона піде, а я залишуся тут з жінок одна? Ух, яке специфічне місце.

В обов'язки помічниці боса входять найрізноманітніші функції. Виконувати завдання Бєльського, стежити за записом відвідувачів, каву в кабінет подавати. І виходити в зал, подавати там іноді для особливих клієнтів напої, закуски, які доставляють з ресторану. Увечері цим займаються спеціальні дівчата, а серед дня все на помічниці, бігай, скрізь встигай. Ще потрібно служити очима і вухами начальника, де що не так діється в торговій зоні й офісі. Тримати зв'язок з іншими автосалонами, вони поменше, і тачки там не такі, як тут, ексклюзивні.

- І це ще не все! - лякаюче вдаряє Оленка долонею по столу. - Дівок відганяти від Алекса теж доведеться. Але з Ріною Грізлі краще не зв'язуйся. Була тут одна, приходила, мало не придушила мене. Та ще стерво.

- Який жах! - реально лякаюся.

- Ну я б теж на її місці за нашого боса боролась і в горло вчепилася, - мрійливо коситься Оленка у бік начальницької двері. - Ох, я буду з приємним тріпотінням згадувати його завдання. Шкода, мої вудки обламалися на ньому. Але все одно я тут вдало підчепила нареченого, що теж непогано.

Про які такі завдання Оленка буде з тріпотінням згадувати?... Чомусь мої думки знову пливуть у лякаючий бік інтиму…

- З приводу зовнішнього вигляду, - продовжує помічниця. - Твій, як би мовити,... ем-м…

- Відстійний? - підказую я.

- Випадок не втрачений, якщо розумієш, - схвально киває Оленка. - Ні, ти не подумай, що зовсім у такому люди не ходять. Напевно, десь ходять. Але не тут. Дрес-код тут відрізняється для помічниці від звичайного офісу. Тобі не доведеться в ділових костюмах ходити.

- А в чому?

Оленка вибігає в центр кабінету. Крутиться у коротенькій спокусливій суконці. Ніколи б не подумала, що в такому вигляді можна прийти на роботу. Вона взагалі в своєму розумі?

- Зрозуміла, Поліно?

- Ні-і.

Плескаю очима з подивом. У такому ж міні лише в клуби ходять сміливі дівчата. Я б от ніколи не зважилась.

- А про колір хоч подумала? Чому у всіх є жовтий в одязі?

- Це я помітила, звісно.

Навіть у Олександра Валерійовича на краватці пара жовтих смуг.

- Щодня ми змінюємо колір. І на кожен день тижня у тебе буде сукня певного кольору і фасону. Тільки в ній ти маєш працювати. Правила дрес-коду не можна порушувати.

- Тобто, так і ходити? Ось як ти зараз?!

- А що тобі не подобається? Набагато цікавіше, ніж твоя невиразна спідниця.

Дійсно, що мені може не подобатися? Хіба що, цілими днями працювати серед чоловіків у непристойно відвертих сукнях різного кольору. Ох, як засмоктало під ложечкою від передчуттів, що це ще тільки початок.

Адже інтуїція попереджала мене, тут не тихий куточок, можуть зустрітися неабиякі небезпеки. Чи впораюсь я? Тепер сумніваюся подвійно. Думки про велику зарплату все ж таки тримають, втекти не дають.

З гіркими внутрішніми зітханнями, даю зняти з себе мірки. Оленка замовляє мою, так би мовити, уніформу.

- Подякуй, що наш дрес-код не в купальниках перебувати. Я чула, в одному з автосалонів дівчата лише в бікіні працюють, - заспокоює мене майже колишня помічниця, хоча не думаю, що її бікіні б збентежило.

Через три години повертається головний бос. Непомітно, щоб він перебував у гарному настрої. Насуплений якийсь, отже, десь вже довели. Але я знаходилася тут, не могла йому знову підкинути бійку або ще якусь чергову халепу. Ги-и-и…

У думках чомусь смішно. Напевно, нерви здають, це буває зі мною, коли зовсім невчасно сміх підкрадається.

Олександр вигинає брову, придивляючись до моїх стиснутих губ, аби виглядати якомога серйозніше.

- Каву, - упускає всього одне лише слово, але ж яке значуще. Сказав, як ніби повітря сокирою рубонув.

Начальник йде в кабінет.

А ми з Оленкою переглядаємося.

- Мені віднести, або ти хочеш спробувати? - екс-помічниця пропонує.

- Можна ти?

- І що робитимеш, коли я піду?

У-у... ну чому такі складні питання!

Плетуся за Оленкою до кавомашини. Вона сміється, що я записую в блокнот всі її маніпуляції. На пам'ять не скаржуся. Але цей дивний бос... він же, як зиркне з колючим натиском, як засліпить бурштиновими вуглинками з очей. Миттю тривожність зашкалює! Через це й розгубленість трапляється.

Для першого разу мені Оленка допомагає. Беру тацю тремтячими руками, нерішуче заходжу в кабінет.