Розділ 3

Відключаю виклик, поговоривши з начальницею відділу кадрів. Хочеться розбити телефон. Але я не розіб'ю ніколи, звісно ж. Новий мені ніхто не подарує, а купити нескоро ще зможу.

Хочеться розридатися від гіркого відчаю, та ось Олександр заважає страждати на всю потужність. Він стоїть і спостерігає, склавши руки навхрест перед собою. Поглядає на мої стрибки з лайками. Мені здається, дивиться з цікавістю, або взагалі бавлячись. А може, навпаки, роздумує, куди мене здати - до психлікарні або до клубу анонімних безробітних невдах.

Ото вже не варто про мене турбуватися. Незабаром я сама себе здам, якщо ми ще раз з цим карооким красенем зустрінемось.

- Ти ж Поліна?

З вуст Олександра моє ім'я лунає якось особливо проникливо. Голос у нього такий приємний, оксамитовий... Подумки б'ю себе по лобі! От що значить - звалитися з мопеда, і не те мені, самотній дівчині, почується.

Зберися, Поліно! Мені ще треба мопед повертати, який один бос і його помічник вкрали. Потім закидати хвору ногу на плече та чалапати додому, знову роботу на сайтах шукати і готувати вечерю для знахабнілих двійнят.

- Ну не Зайка ж, - грубувато відповідаю, морально збираючись так.

- Це ще як подивитися, - грайливо стоїть на своєму Олександр, а сам у цей час, ковзає по мені з голови до ніг зіщуленим поглядом.

Шукає докази, чи що? Хвоста не маю, довгі вуха не звисають. Нехай коханок своїх називає, як хоче, а мене лише на ім'я. Стоп. Я ж зібралася з ним ніколи не зустрічатися, тоді нехай ніяк і не називає. І найголовніше - не позбавляє нових робіт!

- Якщо ти вже настрибалася і закінчила обурюватися, тоді повертайся в машину. Відвезу тебе до лікарні. Потрібно ногу перевірити, та й взагалі звернутися до лікаря після падіння.

Я вже збиралася розпрощатися з винуватцем втрати тепленького місця в піцерії. Але тут він новеньке вигадав. Бач ти, полікувати мене захотілося.

- Дякую, але я далі як-небудь сама. Тільки поверніть мопед. Він мені потрібен! Ви собі навіть не уявляєте, як. Будь ласка, поверніть!

- Навіщо? На дорогах падати?

Пф!

Я ж не питаю, навіщо йому, Великому панові, Порше?

Знову накотило бажання плакати. Опускаю очі, думаю, що ж робити тепер. Де шукати мого вірного залізного друга? Серед дня відібрали і, найстрашніше, якщо на металобрухт відвезли. Поки знайду, від нього одні болтики та гайки залишаться.

- Ну-ну, сумувати ще рано, - Олександр вирішив заспокоювати. - У лікарні ще не дали тобі вирок. Спочатку перевіритися треба.

Вміє ж він заспокоїти.

- А коли ви зізнаєтеся, де мій мопед?

- Скоро зі мною зв'яжеться провідний експерт, ти його бачила. Тоді й дізнаємося, куди евакуатор відвіз твій чудовий мопед-роздовбайку.

- Раніше ніяк не дізнатися?

- Сенсу немає, поки його не перевірять в одній з кращих станцій обслуговування.

Про все дуже чітко і впевнено говорить Олександр, про мої бажання взагалі не питає. І потім мені здалося, ніби зуби заговорював. Підхоплює на руки і закидає знову на заднє сидіння. Потертий шолом віддає, двері блокує. Пощастило, що роздягати більше не лізе, а то такого міцного чоловіка навіть вазою не налякати.

У дорозі я від хвилювання не знала про що розмовляти. Хвилювалася, що мій мопед відправили у найдорожчу ремонтну станцію. Олександр відволікся на телефонну розмову. Давав комусь вказівки, у кінці пригрозив, що повернеться в офіс, і нехай тільки не виконають всі завдання. Мабуть, він вимогливий бос. Не дає розслаблятися співробітникам. Ось і провідного фахівця так погнав з моїм мопедом, що той випарувався за п'ять хвилин.

Довго поїздка не тривала. Зупинився Порше біля сучасного фасаду великої елітної клініки. Олександр витягує мене з машини, і рішуче тягне всередину. Коли я думаю про лікарню, то уявляю собі не розкішну будівлю з комфортабельними кабінетами і рахунком за прийом лікаря, від якого мене ще відкачувати доведеться.

- Послухайте, я не довіряю цим лікарям, - тихо шепочу, коли до нас наближається привітно усміхнена реєстратор. - Відвезіть у звичайну міську лікарню для людей.

- Ми теж для людей. Не хвилюйтеся, будь ласка, - співробітниця реєстратори виявилася з дуже гострим слухом, і почала називати, скільки у них на прийомі доцентів і професорів, тільки й чекали на мене.

Олександр, це схвалююче, гмикає, та киває, що він повністю згоден. Далі все, що відбувається, закручується швидко. Не встигаю отямитись, як мені вже роблять знімки не однієї хворої ноги, а двох ніг і рук, просвічують голову, ліплять присоски, перевіряючи серце. Втекти не дають, то мацають, то постукують молоточками, змушують на дивні картинки дивитися. Серйозні професори катують нудними розпитуваннями, на що скаржуся зараз, чим хворіла колись.

- У мене мопед відібрали! Та на нову роботу заважають влаштуватися! - От і скаржуся, раз попросили.

Мабуть, все ж таки зглянулися лікарі. Принесли ароматний чай з травами, гіркими краплями напоїли та лагідно попросили не розбивати обладнання в кабінеті. А потім і зовсім відправили в зал для очікування відвідувачів. Ну зал такий, що нагадує фойє готелю. Диванчики, бар, стильний інтер'єр у просторому приміщенні.

Там і знайшовся Олександр, який безтурботно попиває каву на шкіряному м'якому диванчику. Він відразу не помітив мене, а може, й забув, навіщо тут опинився. Чоловік повністю занурений у ноутбук, задумливо рухає бровами, якісь таблиці перевіряє з назвами моделей машин.

- Вибачте, що відволікаю, - не наважуюся поруч сідати, нерішуче стою. - У мене може не вистачити грошей на всі діагностичні тортури, які мені тут влаштували.

Вислів "не вистачити", мабуть, занадто далекий від реальності. Не вистачити може на другу шоколадку, коли одна вже є. А у мене ж з собою в рюкзаку лише на хліб, яйця і овочі. Розумію, Олександр звик до найкращого. Але ж яким способом я оплачу коштовний ремонт мопеда і чималі послуги клініки? На думку спадає один лише спосіб, самий вульгарний, лякаючий. Подвійно прикро і соромно стає. Щоки миттєво спалахують.