Розділ 2

Наступний тиждень у мене зайнятий лише одним - пошуком нової роботи. В інші готелі не беруть. Зв'язуються з моїм минулим місцем роботи. І якось швидко з'ясовують, що я стала причиною бійки двох постояльців зі статусом ВІП. Безжально женуть мене, відсилаючи під приводом, що наразі немає вільних місць.

У мене ж той випадок, коли гроші не просто потрібні, вони конче необхідні. Гаразд, я, але треба ще сім'ю утримувати і квартиру оплачувати. У ресторани не пробитися без досвіду, але хоча б у піцерії з'явилася вакансія.

Їду на своєму місцями пошарпаному старенькому мопеді в офіс мережі піцерій. Мені призначено об одинадцятій ранку з'явитися на співбесіду. Попередили, щоб без запізнень. Страшено хвилююся, хоч би взяли, не прогнали, як у минулих місцях. Я чула, там співробітникам дають крім зарплати, в кінці дня з собою піци, які не забрали замовники. Ще, може, колись перепаде картоплею фрі і бургерами, тоді взагалі заживемо. Це ж скільки на продуктах можна заощадити!

Час ще є, я виїхала заздалегідь. Сильно не поспішаю, але нерви женуть мене квапитись. А думки метушаться з однієї теми на іншу, тільки й встигаю за дорогою стежити.

Якісь мажористі недоумки мені сигналять з чорного позашляховика, відкривають вікно і дивні знаки показують. Збочені й нахабні знаки! Голову в плечі втискаю, не хочу реагувати. Вистачило з мене зустрічі з Бульдогом. Я ж досі сахаюся від чоловіків. Швидко звертаю у перший найближчий поворот, розганяюся, тут односторонній рух.

Видихаю розслаблено, що відірвалася від лякаючого позашляховика. Ненавиджу нахабних чоловіків. І тут же скрикую. Тисну з усієї сили на гальмо.

Я навіть не встигла повністю усвідомити розміри лиха. Мій маленький мопед мчить прямісінько на блискучий червоний Порше. Звідки він взявся? Тільки ж не було!

А-а-а!

Від різкого гальмування мене викидає з мопеда вперед, саме до коліс тачки, на яку мені три життя заробляти.

Бух. Приземляюся. Лежу. Боязко поворухнутися. Добре, що з шоломом в дорозі не розлучаюся. Скоса перевіряю очима, де мій найкращий друг, мій вірний мопед. Валяється поруч, начебто в розкішну спортивну машину не врізався. Не підвів свою господиню, хоча й заклинив у невідповідний момент. Бо треба ж було його ще місяць тому віддати на ремонт, а у мене постійно грошей не вистачає.

- Босе, вона ще жива, - наді мною схиляє голову... Бульдог.

Часто-часто кліпаю від жаху. Ні, це не він. То примарилось. Але теж великий і загрозливого вигляду чоловік.

І чому він сказав: “Ще жива?”

Боже-е! Скільки мені тоді залишилося? Сама відключуся або швидше доб'ють?

- Відійди, зараз подивлюся, - нахиляється ще один.

А марення-то сильніше стає. Навіть глюки пішли, до того ж, такі явні та чіткі.

Біля мене зараз схилився красень-брюнет з готелю. Той самий, що одного разу врятував мене. Ні, не віриться. Але ось він притуляє довгі пальці збоку моєї шиї, гладить по шкірі, намацує пульс. Накочують підозрілі відчуття... дихання збивається, ніяковію, трясу головою. Щось таке вже відчувала, коли він поправляв на мені блузку.

- Гей! Не чіпайте!

Тепер мій глюк, або хто він ще, розстібати сорочку зібрався! Все одно розстебнув, ребра помацав, бровами посував задумливо.

- Для постраждалої непогана активність, - коментує брюнет. - Знімай з неї шолом і окуляри. Треба на реакцію зіниці перевірити. Потім подумаємо, що з нею далі робити.

- Тільки не вбивайте, будь ласка, - від жаху бурмочу.

І чому мені так щастить останнім часом, опинятися не в тих місцях?...

Тим часом помічник стягує з мене шолом і широкі окуляри від сонця і вітру.

- Що? Знову ти? - здивовано вигукує брюнет. - Я ж пам'ятаю тебе з готелю!

- Я вас теж…

Доводиться визнати, марення немає. Мій пречудовий кароокий рятівник мало не став моїм же вбивцею. Двічі мій ліфчик побачив! І якщо минулого разу реально допоміг, то сьогодні не моя вина в тому, що трапилося. Бо то не я вирулювала проти руху. Але так, я винна, що забула - для багатіїв свої закони і правила. Подумаєш, виїхав у недозволеному місці. Таким, як цей власник Порше, майже все на світі пробачається.

- Олександре Валерійовичу, вже допитливі перехожі збираються. Треба її заховати, а то в хроніку потрапите, репортери дістануть, - підказує збоку той, що першим налякав.

- Так, зайвий галас нам ні до чого. Закинь її роздовбайку на узбіччя, виклич евакуатор. Я сам дівчину в салон віднесу, - командує, так розумію, начальник.

Потім він підхоплює мене на руки, але я опираюся.

- Ні-ні, мій мопед не роздовбайка! Не можна його кидати! Я зараз на ньому швидко поїду. Шолом віддайте! Він дорого коштує! Відпустіть мене!

Мої крики, здається, нікого не хвилюють.

Олександр Валерійович, ось як рятував у готелі впевнено, так само, не сумніваючись ні в чому, засовує на заднє сидіння. Ні, не садить, укладає на спину. А сам наді мною нависає, як ніби зібрався зверху прилаштуватися. Разом ноги стискаю, трясуся.

Ой, матінко рідна! Навіщо він скинув піджак?

Сьогодні на ньому не сорочка, а чорна футболка. Щось в горлі пересохло від вигляду рельєфних налитих м'язів чоловіка. Надто вже цей Олександр привабливий. Помітно, що і спорт не обходить його життя стороною. Тож, він сильний, спритний, наздожене... Як від такого втекти?

- Поворуши руками-ногами, - наказує.

Все виконую.

- Відпустите вже? - благаю.

- Ні. Я тебе відпущу, а ти в лікарню побіжиш, і з довідкою подаси на мене заяву.

- Присягаюся, не побіжу.

- А раптом ти навмисно на мене чекала? - звужує очі Олександр з підозрою. - Щось у готелі пішло не так з тим виродком . Заробіток обламався. То ти вирішила зрубати грошенят іншим шляхом. Ну як? Близько до правди?

Від образи в очах запекло. До чого ж самовпевнений нахаба.

Приймаю сидяче положення. В голові вертольоти кружляють, ще й нога болить. Та ніколи скиглити, коли отримую ні за що ні про що звинувачення. З усіх боків, ніби липне до мене несправедливість. Ну скільки можна, га?!