Розділ 29

У житті кожної людини настає час, коли гніздо стає тісним, а діти вилітають у світ дорослого життя. Хі Чжін спостерігала за цим з особливою гордістю, дивлячись на свого сина, Сюйкуня. Кріс, доклав чимало зусиль, щоб виховати його справжнім чоловіком – чесним, порядним, з міцними моральними принципами. Він намагався передати синові важливість сімейних цінностей, навчити його співчуттю та готовності допомогти тим, хто цього потребує. І тепер, дивлячись на Сюйкуня, Хі Чжін бачила, що ці зусилля не були марними.

З часом Сюйкунь став невід'ємною частиною благодійної організації. Він не просто виконував свої обов'язки, а вкладав у добрі справи всю душу. Юнак організовував збір коштів, знаходив волонтерів, проводив майстер-класи для дітей, надихаючи їх на навчання та саморозвиток. Він бачив, як змінюються їхні обличчя, як загоряються очі, коли вони отримують можливість здобути освіту, про яку раніше навіть не мріяли. І це давало йому сили рухатися далі, незважаючи на труднощі та низьку зарплату.

Хі Чжін, спостерігаючи за сином, почала активно допомагати йому в його благодійній діяльності. Вона готувала їжу для волонтерів, шила одяг для дітей, організовувала невеличкі свята. Вона відчувала, що робить щось важливе, що приносить користь суспільству. І це відчуття робило її щасливою.

Кріс, хоч і не завжди міг фізично бути поруч, завжди підтримував Сюйкуня та Хі Чжін морально. Він давав цінні поради, допомагав вирішувати складні питання, ділився своїм життєвим досвідом. Він розумів, що син обрав нелегкий шлях, але вірив у нього та його здатність змінити світ на краще.

Одного разу, благодійна організація, в якій працював Сюйкунь, опинилася на межі закриття через брак фінансування. Багато хто втратив надію, але Сюйкунь не здавався. Він вирішив звернутися до місцевих підприємців та меценатів з проханням про допомогу. Він підготував презентацію, в якій розповів про важливість освіти для дітей з малозабезпечених сімей, про досягнення організації та про те, як кожен внесок може змінити життя дитини.

Його слова були настільки щирими та переконливими, що багато підприємців відгукнулися на його прохання. Вони пожертвували значні суми грошей, які дозволили організації не лише вижити, але й розширити свою діяльність. Сюйкунь довів, що навіть одна людина, сповнена рішучості та віри, може змінити світ.

Згодом, Сюйкунь став відомим у місті благодійником. Його запрошували на різні заходи, де він розповідав про свою роботу та надихав інших на добрі справи. Він став прикладом для молоді, довівши, що справжній успіх полягає не в матеріальному багатстві, а в тому, скільки добра ти приніс у світ.

***

Тим часом, у Джун Хі та її чоловіка, життя вирувало у вирі дитячого галасу. Вони виховували двох непосидючих близнючок, Ян Лін та Ян Сін, які, хоч і додавали клопоту,  проте були джерелом безмежної радості. Кан Мін Хьок, багато працював,  аби забезпечуючи сім'ю. 

Бостон зустрів їх прохолодним вітром та новими можливостями. Ян Лін та Ян Сін, незважаючи на  свій юний вік, швидко адаптувалися до американського життя, вивчаючи англійську.

Джун Хі, хоч і сумувала за рідними,  але знаходила розраду в материнстві та вивченні американської культури. Вона відвідувала курси англійської мови, щоб краще інтегруватися в суспільство та допомагати дітям з навчанням.

Кан Мін Хьок, у свою чергу, знайшов у Бостоні ще більше можливостей для професійного розвитку. Його компанія, що спеціалізувалася на розробці штучного інтелекту, відкрила філіал у місті, і він став одним з ключових членів команди. Робота була складною, але цікавою, і він відчував, що робить значний внесок у розвиток технологій.

Проте, попри всі успіхи та нові враження, їх завжди тягнуло до Південної Кореї. Спогади про рідних, друзів, смак кімчі та тепло корейського сонця ніколи не згасали в їхніх серцях. Тому, кожного разу, коли випадала нагода, Мін Хьок та його дружина пакували валізи та вирушали в далеку подорож, щоб знову відчути себе частиною своєї культури та родини. Ці поїздки були не лише відпочинком, але й можливістю для Ян Лін та Ян Сін познайомитися з корінням, звідки вони родом, та відчути зв'язок з минулим

Повернувшись до Бостона після однієї з таких поїздок, Джун Хі відчула незвичну тривогу. Їй здавалося, що час летить надто швидко, і вона пропускає щось важливе. Діти ростуть, Кан Мін Хьок повністю поглинутий роботою, а вона сама, хоч і щаслива, відчуває, що її власні мрії та амбіції поступово згасають. Вона згадувала свою юність, коли мріяла стати відомою художницею, виставляти свої роботи в галереях та ділитися своїм баченням світу. Але материнство та переїзд до іншої країни внесли свої корективи в її плани.

Одного вечора, коли діти вже спали, Джун Хі вирішила поділитися своїми переживаннями з Кан Мін Хьоком. Він уважно вислухав її, поклавши свою руку на її. Він розумів, що жертви, які вони принесли заради сім'ї, були великими, але він ніколи не хотів, щоб Джун Хі відмовлялася від своїх мрій.

– Джун Хі, ти неймовірна жінка, талановита художниця та чудова мати. Я знаю, що ти пожертвувала багатьом заради нас, і я завжди буду тобі за це вдячний. Але я не хочу, щоб ти відчувала, що втрачаєш себе. Ти повинна знову почати малювати. Діти вже підросли, і я можу допомогти тобі з ними. Ми можемо знайти час для твого мистецтва.

Слова Кан Мін Хьока надихнули Джун Хі. Вона відчула, як у ній знову прокидається жага до творчості. Вона вирішила, що більше не буде відкладати свої мрії на потім. Вона почне малювати знову, навіть якщо це буде лише кілька годин на тиждень.

Наступного дня Джун Хі пішла до місцевого магазину для художників і купила полотно, фарби та пензлі. Вона відчувала себе так, ніби знову повернулася додому. Вона почала малювати, і з кожним мазком пензля її тривога зникала, а натомість приходила радість та натхнення. Вона малювала все, що бачила навколо себе: бостонські пейзажі, портрети своїх дітей, квіти у вазі на підвіконні.