Розділ 28

Вісімнадцять років минуло з того дня, коли їхні життя назавжди змінилися. Те Хьон, хоч і досяг успіху у бізнесі, так і не знайшов кохання.  

Втрата дружини стала для нього непоправною раною. Здавалося, що біль оселився глибоко в його серці, просочуючи кожну думку, кожну дію. Білявий ніби жив у тіні минулого, де їхні спільні спогади були водночас і розрадою, і нестерпним нагадуванням про те, чого вже ніколи не буде. Смуток, мов важкий тягар, лежав на його плечах, змушуючи його ходити по землі, немов привид, позбавлений радості та надії.

Техьон намагався знайти розраду у звичних речах, у тих ритуалах, які колись ділили з нею. Ранкова кава, яку вона завжди готувала з особливою любов'ю, тепер здавалася гіркою та бездушною. Прогулянки парком, де вони колись трималися за руки, перетворилися на самотні блукання серед шепоту листя, що нагадувало про її відсутність. Він сидів годинами у їхньому улюбленому кріслі, вдивляючись у фотографії, де вона сяяла усмішкою, і відчував, як сльози обпікають його щоки.

Часом, у моменти особливої туги, хлопець ловив себе на тому, що розмовляє з нею, розповідаючи про події дня, про свої тривоги та сподівання, ніби вона все ще була поруч, уважно слухала та підтримувала його. Але тиша, що наставала після його слів, була оглушливою, нагадуючи про те, що він залишився сам на сам зі своїм горем. Він знав, що час лікує, але рана була надто глибокою, і він не міг уявити, як колись зможе знову відчути радість життя. Світ навколо нього продовжував рухатися, але його серце, здавалося, зупинилося в той день, коли вона пішла.

Він знаходив притулок у роботі, занурюючись у неї з головою, намагаючись заглушити біль монотонністю завдань. Але навіть там, серед цифр і звітів, її образ переслідував його. Він згадував, як вона завжди підтримувала його амбіції, як раділа його успіхам і як вміла розрадити у моменти невдач. Її віра в нього була невичерпним джерелом сили, і тепер, коли її не стало, він відчував себе розгубленим і беззахисним.

Іноді до Те приходили друзі, намагалися розрадити, запрошували на зустрічі, але він відчував, що живе в іншому вимірі, де їхні розмови здавалися порожніми та беззмістовними. Він цінував їхню турботу, але не міг розділити їхню радість, не міг змусити себе посміхнутися у відповідь. Він відчував себе відірваним від світу, ніби між ним і рештою людства пролягла невидима стіна.

Одного вечора, сидячи у темряві, він випадково натрапив на її щоденник. Він довго вагався, перш ніж відкрити його, боячись знову пережити біль втрати. Але цікавість і бажання хоч на мить відчути її присутність перемогли. Техьон почав читати, і кожне слово, кожен рядок, написаний її рукою, здавався йому посланням з минулого. Вона писала про їхнє кохання, про їхні мрії, про їхні плани на майбутнє. Вона писала про нього, про його доброту, про його силу, про його любов. І читаючи ці слова, він раптом відчув, що вона все ще поруч, що її любов живе в ньому, що вона ніколи не покидала його по-справжньому.

Він зрозумів, що її пам'ять – це не лише біль втрати, але й джерело натхнення, що її любов – це не лише минуле, але й майбутнє. Він зрозумів, що він повинен жити далі, не забуваючи про неї, але й не дозволяючи горю поглинути його. Він повинен жити так, щоб вона пишалася ним, щоб її любов продовжувала жити у його діях, у його словах, у його серці. І хоча рана ніколи не загоїться повністю, він знайде в собі сили жити далі, несучи її любов у своєму серці, як світло, що освітлює його шлях. Він знайде спосіб знову відчути радість, знову посміхнутися, знову полюбити, знаючи, що вона завжди буде поруч, у його спогадах, у його серці, у його душі.

І з цим усвідомленням, мов промінь сонця крізь густі хмари, в його серці зародилася крихітна надія. Він відчув, як важкий тягар смутку трохи послабшав, дозволяючи йому зробити перший, непевний крок до нового життя. Він закрив щоденник, обережно поклавши його на тумбочку біля ліжка, і підвівся. Темрява в кімнаті здавалася вже не такою гнітючою, а місячне світло, що проникало крізь вікно, – більш лагідним.

Чоловік почав відвідувати групу підтримки для людей, які втратили близьких. Спочатку йому було важко ділитися своїми почуттями з незнайомцями, але з часом він зрозумів, що вони розуміють його, як ніхто інший. Вони ділилися своїми історіями, своїми болями, своїми надіями, і він відчував, що він не один у своєму горі. Він знаходив розраду в їхній підтримці, і він намагався підтримати їх у відповідь.

Те також почав займатися волонтерською діяльністю. Він допомагав у місцевому притулку для тварин, вигулював собак, годував котів, і відчував, що робить щось корисне. Він зрозумів, що допомога іншим допомагає йому забути про свій біль, і що дарування любові та турботи приносить йому задоволення.

З часом він почав помічати, що світ навколо нього знову стає яскравішим. Він знову почав помічати красу природи, тепло сонячного світла, щебет птахів. Він знову почав відчувати радість від простих речей, від чашки кави, від гарної книги, від приємної розмови.

Білявий ніколи не забуде її, але він навчиться жити без неї. Він навчиться знову любити, знову сміятися, знову мріяти. Він знайде спосіб жити далі, несучи її любов у своєму серці, як світло, що освітлює його шлях. І він знав, що вона пишалася б ним. Вона завжди хотіла, щоб він був щасливим, і він зробить все можливе, щоб її бажання здійснилося. Він житиме за двох, наповнюючи кожен день любов'ю, добротою та надією. Він житиме так, щоб її пам'ять була благословенням, а не лише болем.

***

Сок Джін та Розе, на жаль, не змогли побудувати щасливе сімейне життя. Їхній шлюб розпався невдовзі після народження доньки. Тепер Розанна і Джін бачаться лише раз на рік, на її дні народження. Між ними ніколи не було справжньої пристрасті, лише дружба, яка, можливо, і не повинна була переростати у щось більше.  Тому  вони вирішили залишитися друзями, але життя розпорядилося інакше, залишивши по собі приємні спогади та гіркий присмак розчарування.