Розділ 27

Чонгука не було в місті, коли ховали його найкращу подругу. Робота затягнула, і він не встиг попрощатися. Тому він прийшов до колумбарію лише зараз, коли все стихло і біль трохи вщух. Звісно, Хосок не міг залишити його одного в такий момент. Він знав, як важко Чонгуку усвідомити, що Га Йон більше немає поруч.

Чонгук стояв перед нішею з її ім'ям, вдивляючись в холодний камінь. Він тримався з останніх сил, але в очах стояли сльози. Душу немов нещадно поранили, і біль розривав зсередини.

— Брате, я сподіваюся, що там їй добре, — прошепотів він, ледь стримуючи ридання.

Хосок поклав руку йому на плече, намагаючись підтримати.

— Так. Га Йон тепер на небесах, — тихо відповів він, сподіваючись, що ці слова хоч трохи полегшать його біль.

Чонгук заплющив очі, намагаючись уявити Га Йон щасливою, вільною від болю та страждань. Він згадав її сміх, дзвінкий та заразливий, який завжди розганяв будь-яку темряву. Згадав її теплі обійми, які дарували відчуття дому, де б вони не знаходилися. Згадав її мудрі поради, які завжди допомагали йому знайти правильний шлях.

"Як же я тепер без тебе?" - промайнуло в голові. Це питання не потребувало відповіді, бо він знав, що відповіді не буде. Залишиться лише порожнеча, яку ніхто не зможе заповнити.

Він відкрив очі і поклав руку на холодний камінь. Відчуття втрати було таким гострим, що здавалося, ніби він знову переживає той самий момент, коли дізнався про її смерть.

— Я обіцяю, Га Йон, — промовив він тихо, — я буду пам'ятати тебе завжди. Я буду жити так, щоб ти пишалася мною. Я буду намагатися бути таким же добрим і світлим, як ти.

Хосок міцніше стиснув його плече. Він розумів, що зараз Чонгуку потрібна не стільки підтримка словами, скільки просто присутність поруч. Він знав, що час загоїть рани, але шрам залишиться назавжди.

Вони стояли мовчки, кожен у своїх думках, дивлячись на нішу з ім'ям Га Йон. Сонце повільно сідало, забарвлюючи небо у відтінки помаранчевого та рожевого. Здавалося, що навіть природа сумує разом з ними.

Нарешті, Чонгук глибоко вдихнув і видихнув.

— Ходімо, — сказав він, — вже пізно.

Вони розвернулися і пішли геть, залишаючи Га Йон спочивати у спокої. Але в серцях кожного з них назавжди залишився світлий образ дівчини, яка вміла любити, сміятися і дарувати радість. І ця пам'ять буде жити вічно.

Хлопці зібрали валізи, і Лондон знову зустрів їх своїм вологим повітрям. Гука тут більше нічого не тримало, лише спогади, які він намагався поховати якомога глибше. Він все ще не міг пробачити Те. У його голові вперто пульсувала думка, що саме він винен у смерті Га Йон.

Хосок тримався осторонь. Це була їхня особиста драма, клубок болю і звинувачень, в який він не хотів вплутуватися. Він не відчував права судити, не знаючи всієї правди. Хто знає, що насправді сталося в той фатальний день авіакатастрофи? Він просто сподівався, що час зможе загоїти їхні рани, хоч і розумів, що деякі шрами залишаються назавжди.

Лондон зустрів їх сірим небом і дрібним дощем, що наче підкреслював їхній пригнічений стан. Гук одразу ж поринув у роботу, намагаючись заглушити біль і злість. Він працював до знемоги, ігноруючи втому та голод. Кожен проект, кожна зустріч були лише засобом відволіктися від нав'язливих думок. 

Хосок намагався бути поруч, але тримався на відстані. Він готував їжу, прибирав у квартирі, але не нав'язувався з розмовами. Він розумів, що брату потрібен час, щоб пережити горе. Він просто сподівався, що той не зламається під його вагою.

Одного вечора, коли дощ за вікном стукав особливо наполегливо, Хосок знайшов Гука на балконі. Він стояв, дивлячись у далечінь, і в його погляді була така безмежна туга, що у Хосока стиснулося серце. Він мовчки підійшов і став поруч. Вони довго стояли так, дивлячись на мокрий Лондон, кожен у своїх думках.

Раптом Чонгук тихо промовив: — Я не знаю, що робити.

Це були перші слова, які він вимовив за останні кілька тижнів. Хосок обережно поклав руку йому на плече.

— Просто будь. Просто будь тут, — відповів він.

І в цей момент Хосок зрозумів, що їхня дружба, можливо, є єдиним, що може врятувати їх обох. Він не знав, чи зможуть вони колись знову бути такими, як раніше, але він знав, що не покине їх. Він буде поруч, навіть якщо це все, що він може зробити. Він буде поруч, поки вони не знайдуть спосіб знову дихати.

Слова Гука, прості та щирі, прозвучали як крик про допомогу з глибини душі. Хосок відчув, як напруга, що накопичувалася тижнями, почала потроху спадати. Він не знав, що саме робити, але знав, що мовчання – не вихід.

– Ми впораємося, – тихо відповів Хосок, дивлячись на дощ, що не вщухав. – Разом. Крок за кроком.

Брат нічого не відповів, лише трохи сильніше стиснув плече Хосока. Цей маленький жест був красномовнішим за будь-які слова. Це була згода, визнання, надія, що ледь жевріла у темряві.

Наступні дні були важкими, але трохи легшими. Чонгук почав виходити з кімнати, іноді навіть сідав з Хосоком за стіл під час вечері. Він не говорив про минуле, але почав говорити про сьогодення. Про погоду, про новини, про дрібниці, які раніше здавалися неважливими.

Хосок намагався створити атмосферу нормальності, хоча знав, що нічого вже не буде як раніше. Він готував улюблені страви брат, вмикав музику, яку вони колись слухали разом, намагався розбудити в ньому хоч трохи життя.

Одного дня, коли вони сиділи в парку, спостерігаючи за дітьми, що гралися, Гук раптом сказав: –  Я хочу поговорити про неї.

Хосок завмер, відчуваючи, як серце починає битися швидше. Він знав, що цей момент настане, але не був впевнений, чи готовий до нього.

– Добре, – відповів він, намагаючись зберегти спокійний тон.

Те глибоко вдихнув і почав говорити. Про їхнє знайомство, про їхнє кохання, про їхні мрії. Він говорив про її сміх, про її доброту, про її любов до життя. Хосок слухав мовчки, дозволяючи Те вилити весь біль, який накопичувався в ньому роками.