Розділ 19

Після її детального пояснення, Хі Чжін зникла у спальні чоловіка. За лічені хвилини вона вже котила вниз сходами важку валізу. Мовчки простягнувши обручку Сок Джіну, вона вийшла за двері.

– Документи на розлучення надішлю електронною поштою, – пролунало на прощання.

Сок Джін дивився їй у спину, відчуваючи, як у грудях наростає клубок злості та розчарування. "Раз вона так вирішила, нехай іде, – промайнуло в голові. Він не збирався благати чи утримувати дівчину. 

Гнів огорнув його, мов невидимий дощ. Юнак відчував себе обдуреним, використаним. Він врятував її, одружився, а Хі Чжін... Він почав безладно ходити по кімнаті, не знаходячи собі місця. Старшого сина Джіі Вона і Соль Рі охопила лють.

Він хапав все, що траплялося під руку – подушки з дивану, вази з квітами, навіть пульт від телевізора – і жбурляв у стіни. Все розліталося на друзки, але це не приносило полегшення. Навпаки, лють лише розпалювалася. Джін кричав, лаявся, висловлював все, що накипіло в душі за ці роки. 

– Я тебе врятував! Я дав тобі все! А ти... – він не міг закінчити фразу. Слова застрягали в горлі, перетворюючись на безсилий стогін. Він згадав їхнє весілля, її обіцянку бути поруч, її слова про вдячність. Все це виявилося брехнею, порожнім звуком. Він відчував себе дурнем, маріонеткою в її руках.

Зрештою, знесилений, Джін впав на диван, задихаючись від злості та образи. Сльози самі по собі потекли по його щоках. Він плакав, як дитина, втративши улюблену іграшку. Плакав за втраченим коханням, за зруйнованими мріями, за змарнованим життям.

Поступово, лють почала відступати, залишаючи після себе лише порожнечу і гіркий присмак розчарування. Він дивився на розгромлену кімнату, на уламки свого колишнього життя, і розумів, що все змінилося назавжди. Хі Чжін пішла, забравши з собою частину його душі. І тепер йому доведеться якось жити далі, збираючи по шматочках те, що від нього залишилося. Хлопець підвівся з дивану, відчуваючи неймовірну втому. Потрібно було прибрати цей хаос, хоча б для того, щоб мати змогу дихати. І почати думати, що робити далі. Бо життя, як би там не було, тривало.

Першим ділом він підійшов до розбитої вази. Уламки кераміки гостро впивалися в пальці, коли він їх збирав. Кожен шматочок нагадував про їхнє минуле, про ті крихкі моменти щастя, які він так старанно намагався зберегти. Він збирав їх, як збирав би уламки власного серця. Викидаючи їх у смітник, він відчував, як викидає частину себе.

Потім були подушки. З них стирчало пір'я, розлетілося по всій кімнаті, наче сніг у липневу спеку. Він збирав пір'я одне за одним, відчуваючи, як воно лоскоче долоні. Колись ці подушки були символом затишку, місцем, де вони разом дивилися фільми, сміялися і ділилися секретами. Тепер вони були лише нагадуванням про втрачену ідилію.

Найважче було з пультом. Він розлетівся на дрібні шматочки, мікросхеми та кнопки розкидані по всій підлозі. Сок Джін сів навпочіпки і почав їх збирати. Кожен шматочок був настільки малим і незначним, але разом вони складали ціле. Як і їхнє життя. Він намагався зібрати пульт, але зрозумів, що це неможливо. Деякі деталі загубилися, інші були пошкоджені. Так само, як і їхні стосунки.

Прибирання зайняло кілька годин. Сок Джін працював мовчки, механічно, наче робот. Він не відчував нічого, крім фізичної втоми. Коли все було закінчено, він оглянув кімнату. Вона виглядала чистою і охайною, але порожньою. Холодною. Без Хі Чжін.

— Чому всі баби ідіотки? Чого вам вічно не вистачає? — запитав Джін.

— А всі мужики козли, — в один голос відповіли дівчата, вже готові вислизнути на прогулянку містом. 

— Що ти робиш? Ти зовсім з глузду з'їхав? — Намджун схопив його за руку і потягнув у ванну, де щедро вмив холодною водою.

— Дякую, мені вже краще, — пробурмотів Джін, здавалося, повертаючись до тями.

Кузен розумів, що розлучення - важка справа, але навіть такі ситуації можна вирішити. Головне - не зволікати з прийняттям рішення. Краще спробувати помиритися або розійтися, але зробити це цивілізовано.

Джін, нарешті, підвів голову. — Дякую, що ти поруч, — тихо промовив він.

Намджун поклав руку йому на плече. — Завжди, — відповів він. — Що ти плануєш робити далі? — обережно запитав Намджун.

Джін знизав плечима. — Не знаю. Потрібно все обміркувати. Але ти маєш рацію, не можна гальмувати. Потрібно рухатися далі.

В його голосі з'явилася рішучість. Можливо, все ще можна виправити. Можливо, ще не все втрачено.

Джін підвівся з краю ванни. — Для початку поговорю з батьками, —   сказав він, дивлячись на кузена. —  Можливо, вони зможуть дати мені якусь пораду.

Намджун схвально кивнув. — Це гарна ідея. Сім'я – це важливо. Вони завжди підтримають.

В його голосі відчувалася глибока віра в силу родинних зв'язків, ніби він сам не раз знаходив розраду та опору в колі близьких. Його слова звучали як мудра порада, сповнена теплом і розумінням.

Він замислився на мить, дивлячись кудись у далечінь, ніби перебираючи в пам'яті власні спогади.

— Знаєш, — продовжив він, трохи тихіше, - іноді здається, що весь світ проти тебе. Що ти один на один з проблемами, які здаються нерозв'язними. Але тоді згадуєш про сім'ю. Про тих, хто любить тебе не за досягнення, а просто за те, що ти є. Хто вислухає, навіть якщо не зрозуміє до кінця. Хто обійме, коли слова безсилі.

Він знову кивнув, цього разу більш рішуче. — Не бійся звертатися до них. Не бійся показати свою слабкість. Справжня сила не в тому, щоб все робити самому, а в тому, щоб знати, до кого звернутися за допомогою. І сім'я – це найкраще місце для початку. Вони можуть дати тобі не тільки підтримку, але й мудру пораду, новий погляд на ситуацію. Іноді достатньо просто поговорити з кимось, хто тебе любить, щоб відчути, що все не так вже й погано.

Намджун замовк, його погляд знову зосередився на співрозмовнику, ніби перевіряючи, чи дійшли його слова до серця. Він злегка посміхнувся, додаючи: — Пам'ятай, що сім'я – це не тільки кровні узи. Це люди, які обирають бути поруч з тобою, розділяти твої радощі та печалі. Це ті, хто готовий пройти з тобою крізь вогонь і воду, не вимагаючи нічого натомість, окрім твоєї присутності. Це твій надійний тил, твоя фортеця, твій прихисток від життєвих буревіїв.