Розділ 34. Максим рятує Лію

Максим роздратовано кинув слухавку. На душі було якось неспокійно. Голос у Лії був не такий як завжди. Здається, щось сталося, а вона йому просто правду не каже. Та вдіяти він нічого не міг. Вона йому чітко сказала, що між ними все скінчено. Цілий день хлопець не знаходив собі місця від тривоги, а вночі на нього чекала зустріч з гостем. Як тільки-но він стулив повіки, то побачив перед собою бабусю. Вона стояла усміхнена, спираючись всім тілом на дерев'яну палицю. Її блідо-блакитні, знебарвлені старечі очі з любов'ю дивилися на онука:

— Ну чого ти лежиш, соколе? — заскрипів її голос, як не змазане колесо у металевого візка. — Хіба ж ти не знаєш, що Лію рятувати треба.

— Так вона моєї допомоги не хоче, — почав виправдовуватися Максим.

— А ти що, маленький? — дорікнула бабуся.

Вона застібнула нижній ґудзик на своїй коричневій кофтинці й поправила картату спідницю. А потім знову заговорила:

— Ти маєш її забрати з тої квартири. Там живе неупокоєна душа її маленької сестри, яка не змогла змиритися зі своєю смертю і вважає, що Лія проживає її життя. Бери ікону з кутка у великій кімнаті та йди.

На прощання бабуся ще раз посміхнулася онукові й, важко спираючись на палицю, попрямувала від нього кудись в темноту. Вона зникла вночі, залишивши по собі лише шлейф аромату млинців, які при житті частенько пекла  Максимові. Він дивився їй вслід і ще довго чув як стукає дерев'яна палиця по чомусь твердому. Поступово цей стукіт ставав все тихіше і тихіше, поки й зовсім зник.

А тим часом Лія гірко каялася, що повернулася до своєї квартири. «Сама собі підписала смертний вирок», — думала вона. — «Ну чого в мене така нестримна вдача. Ну сказав мені Максим щось не те, то чого його й відразу речі збирати?»

Та переживати було вже запізно. Вона встала з ліжка.

— Ти куди зібралася? — почула Лія десь з кутка.

— На кухню йду, поїсти ж мені можна? — роздратовано спитала та відповіді не було.

Дійшовши до кухні, дівчина відразу перевірила, що ще залишилося у її старенькому, ще з пострадянських часів, холодильнику. Чотири яйця й манюсінький шматочок сиру. Небагато. Щойно вона це доїсть, почне голодувати, бо ж за продуктами клята тінь її точно не випустить. Доставка додому також виключалася, бо в такому разі ця примара-сестричка нашкодить не тільки їй, а й іншій, абсолютно ні в чому не винній, людині.

Напружено думаючи й зіщулившись від тривоги, Лія смажила яєчню, коли почула десь збоку:

— Люди, які ж ви не вдячні і як ви насправді не заслуговуєте на те, що маєте, — в голосі тіні відчувався біль.

Лія підняла здивовано брову вгору:

— Ти про що?

— Про те, що я ніколи не їла яєчні, сиру, шоколаду. Я не знаю, що це й ніколи не скуштую цієї смакоти. Про те, що я ніколи не виросту. В мене не буде гарних суконь, підборів, косметики, першого кохання. Я не навчуся їздити на велосипеді. Не поїду до Іспанії, поплавати у морі та позасмагати на чудових сонячних пляжах. В мене не було і не буде нічого.

Тінь замовкла. Лія також мовчки досмажила собі сніданок. «Помирати, то з музикою», —  подумала дівчина й кинулася до дверцят кухонної шафки, що висіла над столом. Витягнувши звідти пляшку червоного напівсолодкого «Алозанська Долина», вона задоволена всміхнулася й полізла за штопором.

— Ти чого це пити надумала? — здивувалася тінь.

— Якщо я все одно помру тут від голоду, то хоч нап'юся як слід востаннє, — весело відповіла Лія.

Вона налила собі повну склянку вина й одним махом випила. А потім почала із задоволенням поїдати яєчню з розплавленим сиром, попередньо посипаним зверху й, вимакувати хлібом жовток.

— Боже, як смачно, — закотила очі Лія, — шкода, що ти, сестричко, ніколи цього вже не спробуєш. Навіть якщо вб'єш мене. 

Тінь у відповідь загарчала.

— А скажи мені, я справді така невдячна, що не заслуговую на це життя?

— Так, ти нічого не цінуєш. Ти могла б бути щасливою ще з Ігорем. Та ти лише канючила, який він козел, що чіпляється до тебе. Ти постійно жалілася на голод і на те, що їси лише раз на день. А могла б бути щасливою від того, що взагалі можеш відчувати смак їжі, пити воду. Мільярди людей у світі голодують і не скиглять. Ти жалієшся на холод, на спеку, на недостатність грошей. Хоча в тебе шафа забита одягом і ти здорова, щоб насолоджуватися сонцем і вітром, і дотиком води до шкіри. Ти можеш ходити і їсти морозиво...

Тут тінь прицмокнула:

— Я ніколи не куштувала морозива. А яке воно?

— Ну, дуже ніжне, м'яке, Воно тане на язиці, залишаючи приємний молочний і водночас фруктовий присмак.

— А ще ти можеш їсти шоколад, стільки скільки захочеш і відчувати, відчувати. Я ніколи не куштувала шоколаду, — сказала тінь голосом ображеної дитини. — Якби я була на твоєму місці, я була б найщасливішою дівчиною на землі. Я б ходила зустрічати світанки й пити каву десь на зеленому пагорбі й відчувати як легкий вранішній вітерець ніжно пестить мою шкіру. А потім я б йшла у найближчу кав'ярню чи навіть просто на алейку, вдягнувши попередньо свою найкращу сукню. Я б дивилася на людей і їла полуничне морозиво, полите шоколадом, як те, що тато купував тобі в дитинстві. Я б багато танцювала, всюди б їздила і все куштувала. Я б жила зовсім не так, як ти, — вже з наростаючим гнівом у голосі сказала тінь. — Я була б щасливою лише тому, що я жива. Ти ж не заслуговуєш на цей дар, бо зовсім не цінуєш його. Я не можу простити мамі, що вона впустила мене, а не тебе, назавжди позбавивши можливості жити.

Лія опустила очі додолу:

— А коли ти вб'єш мене, невже тобі стане від того легше, що ти, позбавиш мене можливості дихати й жити?

— Не знаю. Я ніколи не думала про це, — голос тіні затремтів. — Лише відчувала гнів і хотіла помститися.

— Я не бажала тобі смерті. Я клянуся. Мені дуже шкода, що так сталося, Та я справді не хотіла. Хіба ти цього не розумієш? Пробач мені за те, що я живу, а ти ні.

На мить запанувала тиша. Тінь обдумувала слова Лії: