Розділ 33. Кароліна ув’язнює Лію

Усю ніч Лія крутилася в ліжку та не могла заснути. Вона напружено обмірковувала своє становище та намагалася вигадати нові способи втечі з квартири. Власне кажучи, старих способів в неї не було. Тож вона намагалася знайти хоч якісь варіанти, які б дозволили їй врятуватися від недоброго духа Кароліни.

«Цікаво, чи духи зникають кудись хоч іноді, — подумала Лія. — Якщо це так, то я б могла скористатися цим моментом і спробувати вислизнути з квартири». Розмірковуючи над цим питанням, Лія підняла ковдру, тихесенько злізла з ліжка й босими ногами, навшпиньках почала прокрадатися в сторону вхідних дверей.

— Куди це ти зібралася? — почула вона глузливий голос. — І чого світло не вмикаєш?

— Я... — почала заїкатися Лія. Її лоб вкрився холодним потом, в той час, як кінцівки закрижаніли від жаху. Дівчина заклякла. — Я просто йду на кухню за водою. Скажи, а хіба привиди чи фантоми, чи хто ти є не зникають кудись хоч іноді?

У відповідь вона почула нестримний, моторошний сміх. Від цього сміху аж кров застигла у венах, так страшно це було.

— Іноді я думаю, — раптово перестала сміятися тінь. — Як так вийшло, що тоді я померла, а не ти. Ти ж настільки тупа і верзеш такі дурниці, наскільки це взагалі можливо. Невже ти справді думала втекти, поки я прилягла поспати чи пішла у своїх справах? Та ще й вночі, як це роблять живі люди на Землі?

Лія нічого не відповіла. Вона прибрала з лоба мокре від поту пасмо й смиренно почовгала назад у ліжко. Їй кінець. З Максимом вона посварилася, а Сашко не насмілиться прийти до неї знову після того зізнання. Ніхто не шукатиме її. «Цікаво, — знову подумала Лія, вже повернувшись до ліжка й натягнувши теплу ковдру аж на підборіддя, — Це все насправді відбувається чи я все-таки божевільна жінка, яка почала втрачати розум ще тої миті, як через мене втопився Ігор? Що, якщо ніякої тіні не існує? Може й зізнання Сашка я вигадала й просто вбиваю людей навколо, придумуючи собі історію з примарою з того світу?» Так вона й заснула міцним сном без сновидінь.

Вранці, прокинувшись, Лія обережно встала і застелила ліжко. Дівчина перевдяглася й пошаркала своїми старими капцями на кухню. Заглянула в холодильник й безрадісно зітхнула. На полиці сиротливо лежав десяток яєць, шматок сиру й один помідор. Більше нічого їстівного там не було. У шафці ж над столом ще залишилося пів буханки хліба.

Вона пошкодувала, що вирішила схуднути й через це не купила додому ні макаронів, ні молочних продуктів, ні шоколаду. Словом нічого з того, що не дало б їй тепер померти з голоду.

— Можна я вийду до продуктового магазину за кисломолочним сиром? Я б сирників наробила, — несміливо запитала, дивлячись чогось на широку пласку люстру на стелі. Наче тінь мала б сидіти саме там і споглядати на неї зверху вниз.

— Обійдешся. В тебе поки що їжі достатньо.

Лія знову журливо зітхнула.

— Чого ти так? — примирливо запитала дівчина. — Хіба ми з тобою сварилися? Ми ж подруги, а зараз я чогось заручниця у тебе.

— Знаю я тебе, — буркнула тінь з кутка на кухні. — Як тільки-но я тебе відпущу, ти відразу побіжиш до свого Максима чи ще до якогось чоловіка. А так ми будемо з тобою тепер назавжди вдвох. Лише ти і я.

Остання фраза голосно і тріскотливо продзвеніла в вухах Лії — «Лише ти і я».

«Ну все — мені кінець», — подумала у розпачі Лія. Вона, безнадійно похнюпивши носа й закусивши губу, підсмажила собі омлет. І тепер сиділа, без усілякого ентузіазму, копирсаючись виделкою в тарілці. Раптом її телефон голосно задзвонив, співаючи відому пісню Вакарчука «Все буде добре». Швидко вхопивши телефон, Лія голосно проговорила у слухавку:

— Максиме, привіт! — вона знала, що їй потрібно щось сказати до того, як тінь встигне їй це заборонити.

— Привіт, зайчику. Ти все ще на мене сердишся? — його голос прозвучав винувато. — Ти знаєш, я дуже шкодую, що наговорив тобі всього. Я такий дурень.

— Все нормально.

— Якась ти дивна. Вже б мала мене на стовпі розіп'ясти, згадуючи, що я був не правий, — розсміявся на тому кінці хлопець.

— Все нормально, — повторила Лія, силкуючись придумати, як подати йому знак.

— Мені сьогодні снилася бабуся, — продовжував тим часом Максим. — Сказала, що ти в біді.

Лія мовчала.

— Я відразу подумав за ту тінь, що ти розповідала. Ти досі її бачиш?

— Ні, Максиме. Ніякої тіні не існує. То все моя божевільна та нестримна уява. Я все вигадала.

Максим трохи насторожився:

— Як це?

— А так. Ігор загинув через мене. Я його штовхнула і він вдарився головою об бортик басейну і потонув. А далі вже в мене поїхав дах і я почала вигадувати. І взагалі знаєш... — тут дівчина побачила виделку, що піднялася над тарілкою й націлилася до її горла. — Ти не дзвони мені більше. Немає в нас з тобою нічого спільного. І почуттів до тебе в мене ніяких теж немає.

Її очі наповнилися сльозами й одна навіть скотилася по щоці та впала прямісінько у тарілку з омлетом. Дівчина кинула слухавку і проговорила:

— Не чіпай хоч його. Бачиш, я все зробила, як ти хотіла. Тепер ми з тобою довіку разом — лише ти і я.

— Ти молодець, — задоволено промуркотіла тінь. — Та довіку триватиме недовго. Ти думаєш мені потрібна?

Тінь замовкла, ніби справді чекаючи відповіді.

— Я тебе всі ці роки ненавиділа, — прошипіла тінь. — Ти вкрала моє життя. Це ти мала померти, а не я. Я розумніша, гарніша, сміливіша була, ніж ти. Ти не заслуговуєш на це життя. І наша мати також. Куди очі її дивилися, коли тримала мене на руках. Через вас двох я і загинула.

Лія мовчки дивилася в пустоту, божевільно витріщивши очі. Тінь же продовжила і з того, що вона казала, відчувалося, що скоро Лії місця на Землі не буде, бо ж всі злодії світу зазвичай розкривають свої козирі перед самим кінцем.

— Це я споїла батька. Я йому ввижалася і вчувалася щомиті. І кожного разу я благала врятувати мене й казала, що це ви в усьому винні. Я плакала, молила батька покарати вас, повторювала, що сумую за ним. І що це його провина, що він не вгледів і довірив мене матері. З часом він вже перестав розуміти де речі йому ввижаються, а де відбуваються насправді, й зненавидів вас двох всією душею. І так вам було і треба! — прошипіла тінь.