Розділ 32. Спогади про Ігора

— Лія, як і минулого разу, я зараз буду рахувати до трьох. Після чого ваша свідомість відключиться і ми знову здійснимо подорож до вашого дитинства.

Лія кивнула.

— Отже, дивіться на маятник та не відводьте погляду. Один, два, три… Ліє, все в порядку?

— Так.

— Ліє, я б хотіла, щоб ви повернулися до того моменту, коли тінь вперше з'явилася в вашому житті. Можете розповісти коли й де це відбулося?

— Авжеж. Я тоді повернулася зі школи дуже засмучена.

— Чому ви були засмучені?

— Старшокласник Ігор знову чіплявся до мене. Я його боялася, бо він весь час тягнув мене до себе додому. Я була маленькою, худенькою дівчинкою, яка завжди не доїдала. Він же був великим і сильним. І весь час мене ображав.

Вона на мить замовкла.

— Продовжуйте, будь ласка. Ви повернулися зі школи й що відбулося потім?

— Я кинула свій рюкзак на підлогу й сіла на стілець біля столу. Я була готова заплакати. І тоді вона вперше зі мною заговорила.

— Опишіть, будь ласка, як вона виглядала.

Лія нахмурилася. На її обличчі з'явився вираз непевності й сумнівів.

— Я не знаю, — невпевнено промовила вона. — Це просто тінь. Як темна пляма чи якось, так. Та в неї красивий оксамитовий голос, який огортає й дарує захист та затишок.

Психотерапевт кивнула.

— Вона сказала, що розуміє мене. Що в мене тато алкоголік, що Ігор чіпляється. А потім вона вклала мене в ліжко і співала колискових.

— А як саме вона вклала вас у ліжко? Ви пам'ятаєте як це відбувалося?

— Я не можу сказати точно, все ніби в тумані, — знову засумнівалася Лія. — Я чую її голос. Вона мене любить і жаліє. А вже наступної миті я відчуваю її теплий дотик і обійми зі спини. Я лежу на ліжку, а вона мене заспокоює і співає.

Оксані не подобалося все це. Вона не розуміла, чому не могла достукатися до глибинної підсвідомості дівчини, де вже немає вигаданих нею образів, а існують реальні спогади.

— Поверніться в той час, де ви зустріли Ігора біля басейну.

Лія видимо напружилася й неохоче кивнула.

— Мене цікавить саме той момент, де ви з Ігорем опинилися вдвох у воді, — жорстко промовила жінка.

Лія знову неохоче кивнула.

— Опишіть все, що з вами там відбулося, аж до моменту, як ви вийшли з басейну.

— Він затягнув мене у воду. Точніше навіть штовхнув туди, — дівчина схлипнула й затряслася. — А потім почав чіплятися. Я намагалася його відштовхнути та він з силою притиснув мене до стінки басейну і я не могла поворухнутися. Не могла нічого зробити.

В цей момент на обличчі Лії відобразився розпач. І хоч її повіки були опущені, це було добре видно. Підняті вгору брови, що утворювали складки на лобі, привідкриті губи. Її руки почали тремтіти.

— Я не хочу, — прошепотіла вона. — Я хочу піти звідти.

— І все ж, — жорстко проговорила Оксана. — Я прошу вас залишитися там і розповісти, що тоді відбулося.

Лія мовчала.

— Ліє, я прошу вас продовжити, — наполягала психотерапевт.

— Він притиснув мене до стінки басейну так сильно, що здається я не можу дихати. Я намагаюся покликати на допомогу, хочу закричати, та він закрив мені рукою рота.

Лія почала трястися у кріслі ще сильніше. Її голос тремтів.

— Тоді я вкусила його за руку й він відпустив мене. Скориставшись цим моментом, я обпливаю його збоку і, обернувшись назад, з силою штовхаю його. Хочу, щоб він втратив рівновагу. І поки він розуміє, що відбувається, я встигаю вилізти з басейну й вибігти у коридор.

Лія знову замовкла.

— Лія, що трапилося потім?

— Потім... він втратив рівновагу і впав назад. Я намагаюся допливти до сходів, щоб вилізти на поверхню. Та він не наздоганяє мене.

Дівчина закусила нижню губу. Її руки продовжували тремтіти.

— Я озирнулася. Не розумію чому він не переслідує мене? — Лія облизнула губи. — Я його бачу. Він лежить у воді лицем донизу. Здається, він вдарився об бортик басейну, коли я штовхнула його. Я так думаю. Він вдарився і непритомний. Якщо я не врятую його або не покличу когось, то він потоне.

Несподівано дівчина перестала схлипувати й тремтіти й абсолютно спокійним та холодним голосом продовжила:

— Я не покликала на допомогу. Він сам винний. Я цього не хотіла. Я просто оборонялася.

Оксана дивилася на Лію врівноважено, без емоцій. Цей сеанс не здивував її. В містику вона не вірила, до того ж десь щось подібне і підозрювала.

— Ліє, я зараз порахую до трьох і ви повернетеся до цієї кімнати. Один, два, три..

Лія перелякано поглянула на Оксану. Та ж у відповідь мовчала.

— То, що це виходить? — перервала тишу Лія. — Що тіні не існує? Що я вбила Ігора, а все інше вигадала, бо я божевільна? Лише минулої ночі за вікном хтось кликав мене. Я що продовжую втрачати розум?

— Це не божевілля, а захисний механізм, — спокійно констатувала Оксана. — Ігор намагався вас скривдити. Ви просто оборонялися. Він загинув. Ви ж злякалися і вигадали собі тінь, яка була б винна у його смерті, а не ви.

 — То, що ж тоді виходить, — сама з собою розмовляла вже вдома Лія. — Батька отруїв Сашко, Ігора вбила я. Може й справді я просто психічно хвора людина, яка вигадала собі паралельну реальність і злого духа, щоб скинути на нього всю відповідальність за те, що відбувається?

— Я така ж реальна, як і ти, — почула вона з кутка. — Може ти вже припиниш витрачати гроші на усіляких дурнів по типу Дмитра й Оксани та визнаєш цей факт?

Лія здригнулася. Це все неправда. Ці голоси вона сама собі вигадала. Це все не існує.

— Добре, що ти пішла від Максима, — тим часом продовжила тінь, — бо довелось би його вбити. Він нам не потрібен. Від нього самі проблеми. А ще оберегів своїх понавішував, що я не могла зайти до квартири, — продовжувала обурюватися тінь. — А тепер знову заживемо вдвох. Лише ти і я. Довго й щасливо.

Рій сиріт принісся по хребту дівчини, коли вона зрозуміла, що й справді залишилася сам на сам з тінню. І що ніхто найближчим часом не мав навідати чи зустрітися з нею. І тут Лія абсолютно ясно зрозуміла — які б психологічні проблеми вона не мала й через що б не загинули її тато та Ігор, тінь абсолютно точно існувала і вона не була доброю.