Розділ 31. Зізнання Сашка

— От козел, — психувала Лія, зі стукотом зачинивши за собою двері, після того, як зайшла до квартири. — От знала я, що жити разом то була погана ідея.

Вона кинула дорожню сумку на підлогу біля стіни й почала роздратовано стягувати босоніжки. Раптом у двері постукали. Хто це може бути? Вона нікому не казала, що повернулася додому.
На порозі стояв Сашко. Його примружені очі по-хитрому дивилися на неї. В руках він тримав пляшку червоного вина. Одягнений у своєму вільному стилі — широкі штани й кенгурушка.

— Я з вікна побачив, що ти приїхала, — відповів на її німе запитання. — Вирішив, що щоб там в тебе не сталося, вино всьому завжди зарадить, — і кивнув на пляшку. — Дозволиш увійти?

— Та заходь вже, якщо прийшов, — гірко усміхнулася дівчина.

Через десять хвилин вони вже сиділи на кухні за столом, на якому стояли два келихи, майже доверху наповнені вином.

— І чого ви посварилися? — зацікавлено поглянув на Лію своїми блакитними очима Сашко. — Ви всього нічого разом прожили.

— Він вважає, що я божевільна чи ошуканка, чи навіжена дурисвітка. Я вже сама не розумію, що він про мене думає. Та достеменно точно, що він не вірить, що я бачу тінь. Вважає все це вигадкою.

— А ти впевнена, що тінь існує? — Сашко зиркнув на Лію з під лоба й відвів погляд.

— І ти туди ж? Звичайно, що впевнена. Тінь руйнує життя всім, хто мене ображає. Пам'ятаєш, у школі був мажор Ігор, який втопився? Це тінь його втопила, бо той чіплявся до мене. Потім, вже в Києві, тінь скинула з даху багатоповерхівки хлопця Миколу, бо він любив іншу, а не мене. А ще один хлопець, його звали чи звуть Роман, бо ж він ніби ще живий. То тінь зробила його безхатьком. Він зараз просить гроші на вулиці в перехожих. І ще... — Лія запнулася. — Тінь вбила мого батька. Він не просто так скуштував отруту від щурів. Я в такі збіги не вірю.

Сашко промовчав. Але в його очах блиснув біль і невиразний страх. Він відразу потягнувся за склянкою, та Лія помітила, що руки в нього тремтіли. «Ну треба ж, який співчутливий», — подумала дівчина.

А далі вони продовжували пити й розмовляти. Сашко досі був не жонатий і навіть ні з ким не зустрічався.

— Ну, розумієш, — розповідав він, емоційно розмахуючи руками. Його язик заплітався, а слова звучали невиразно. — Цим жінкам вічно гроші подавай. Має бути своя квартира, машина, стабільний високий заробіток. Бажано, свій бізнес.

Лія з розумінням кивнула.

— А я що? — далі продовжив Сашко. — Квартиру ділю з мамою, машини своєї не маю. Нестабільні підробітки лише. Я вже мовчу за власний бізнес.

— Нічого, в тебе ще все буде. Може воно й на краще. Так ці обставини працюють наче фільтр, який відкине від тебе всіх поганих, недостойних, корисливих дівчат. І ти врешті зустрінеш свою, ту саму єдину, яка буде завжди з тобою. І без різниці чи в тебе будуть гроші, чи ні.

— А ще важливо, — раптом промовив Сашко, — щоб вона любила і поважала мою маму.

— Ну це само собою.

— Ні, ти не розумієш. Моя мама для мене все. Я за неї вб'ю будь-кого.

Він раптом замовк і якось дивно, з-під лоба, глянув на Лію.

— Ти ж багато чого не знаєш, Мала. Коли мені було років шість, батьки розлучилися. Але до того, то був кошмар. Мій тато пив і бив мене й маму. Мама не витримала і пішла від нього. Але я добре пам'ятаю той біль, відчай і сльози, які я малим постійно бачив. Одного разу я намагався вкусити його й затримати, щоб він не чіпав маму. Тоді батько зламав мені руку. Це й стало вирішальним моментом, після якого мама подала на розлучення.

Лія співчутливо подивилася на нього. Вона його добре розуміла, ой як добре. Хоча нічого такого раніше не чула про його дитинство.

— Здається, домашнє насильство — це прямо хвороба покоління наших батьків, батьків з Радянського Союзу. Не знаю чи це якось пов'язано, та я помітила, що багатьом людям нашого віку знайома ситуація, коли батько п'є або б'є маму.

— Ліє, — проговорив тихо Сашко. В його голосі звучало каяття та відчай. — Я маю тобі дещо розказати. І я боюся твоєї реакції, але це з'їдає моє серце зсередини.

Нічого не розуміючи, Лія підняла на нього очі й приготувалася слухати.

— Коли ти поїхала на навчання, — він промовив охриплим голосом і збився. — Так от, — знову почав. — Це сталося, коли ти поїхала.

Сашко, сам не помічаючи цього, схопився за чуба однією рукою, а пальцями іншої нервово тарабанив по столу.

— Я повертався з універу, коли почув крик своєї матері в під’їзді. Тоді я швидко побіг вгору східцями й побачив як твій батько вдарив кулаком по обличчю мою матір. Я тоді дуже розлютився й втратив контроль над собою, — Сашко, дивлячись божевільними очима на Лію, вже тримався за лоба, ніби боявся, що той відвалиться.

— Я вдарив його у відповідь і твій батько впав на підлогу, а потім підхопився на ноги й побіг на дев'ятий поверх до себе у квартиру. Та коли він біг, він крикнув дещо, що остаточно звело мене з розуму.

Сашко на хвилину замовк. Лія весь цей час також мовчала. Вона ще не розуміла навіщо він їй все це розповідає та інтуїція підказувала їй, що щось жахливе тоді сталося.

— Він крикнув, що коли я буду в універі, він прийде і вб'є мою матір. Що він вб'є її розумієш?

Лія продовжувала мовчати, пильно слідкуючи за Сашком.

— Я тоді пішов додому, вмився, охолов. І тут до мене дійшло. Коли я був малим, я не міг захистити маму від тата. Але зараз, якщо їй нашкодить інший чоловік, то це вже буде повністю моя провина. А знаєш чому він напав на мою маму?

Лія запитально підняла очі.

— Бо мама сказала, що якщо він хоч раз ще вдарить твою маму, то вона подзвонить у поліцію і його посадять.

Лія нахмурилася. Вона подумала, а чому й справді вони з мамою ні разу не викликали поліцію і не засудили його за ту поведінку.

— Розум мій тоді затьмарився. Я відчув, що маю врятувати всіх. Що такі покидьки не мають права на існування. Що в інакшому випадку я буду відповідальний за всі ці безчинства.