Розділ 30. Спогади про Кароліну

— Я буду рахувати до трьох, — спокійно проводила інструктаж психотерапевтка Оксана. — Коли я скажу «три», ваша свідомість відключиться і спогади про дитинство будуть відкритими. Готові?

— Так, — невпевнено проговорила Лія, зіщулившись у шкіряному кріслі.

— Добре. Отже, дивіться на маятник. Не відводьте від нього очей і постарайтеся ні про що інше не думати. Зосередьтеся лише на маятнику.

Лія кивнула, підтверджуючи, що все зрозуміла.

— Отже — Один, два, три… Ліє, ви мене чуєте?

— Так, — дівчина сиділа з закритими очима, обпершись на спинку крісла. Її голос звучав монотонно.

— Як ви себе почуваєте?

— Все добре.

— Тоді гаразд. Ліє, ви розумієте де ви зараз знаходитеся?

— Так. Я в кабінеті психотерапевта.

— Добре. А скільки вам років?

— Тридцять чотири.

— Гаразд. Лія, ви можете перенестися зараз назад на сім років?

— Так.

— І де ви зараз знаходитеся?

— Я на кухні з Натою, в нашій київській квартирі на Оболоні. Я щойно прийшла зі співбесіди й ми святкуємо те, що мене взяли на роботу. Ми п'ємо шампанське і їмо шоколадні цукерки.

— Чудово. Чи ви бачите там тінь?

— Ні, але вона є у мене в кімнаті. Поруч з Натою вона б і не з'явилася. Тінь приходить лише коли я сама.

— Повернімося ще на сім років. Де ви зараз знаходитеся?

— Я на даху багатоповерхівки. Там Микола на краю стоїть. Він збирається стрибнути.

— Щось ще ви бачите?

— Так. О Боже, не треба, Не смій його чіпати. Проклята тінь. Облиш його. Він мене полюбить, чуєш? Він полюбить обов'язково. Не вбивай його!

Лія в трансі почала нервувати й ковзати по поверхні крісла.

— Лія, заспокойтеся, — заспокійливо промовила Оксана. — Перенесіться назад ще на вісім років. Де ви тепер знаходитеся?

— Я лежу на ліжку і плачу, — обличчя Лії перекосилося. Вона ніби й сама збиралася заплакати.

— Чому ви плачете?

— Мені дуже сумно і самотньо. В шкільній їдальні, Ігор висипав мені на сукню тушковану картоплю. В мене немає що вдягти на завтра. І я боюся тата. Ой, а зараз мені легше стало. Я перевертаюся на лівий бік і тінь обіймає мене ззаду. Зараз мені тепло та затишно. Хочеться спати, — обличчя Лії розгладилося. Вона посміхалася.

Оксана уважно дивилася на дівчину. Проблема була навіть глибше, оскільки на рівні підсвідомості Лія сприймала тінь, як справжню.

— Давайте тепер повернемося назад ще на десять років. Вам зараз має бути приблизно два роки.

— Так.

— І де ви зараз знаходитеся? Що робите?

— Я у великій кімнаті. Граюся м'якою іграшкою, яку мені мама подарувала — рожевим ведмедем.

Лице Лії змінилося й посмішка зникла, а замість неї з’явився переляканий вираз і дівчина скривилася та зіщулилася.

— Що, що зараз сталося? — занепокоєно запитала психотерапевт.

— Вона відібрала в мене ведмедя та вдарила мене, а потім штовхнула. Я боляче впала коліном на підлогу.

— Хто вас вдарив Лія?

— Кароліна. Вона роздратована, і здається... Здається вона мене не любить. Вона зла і б'є мене постійно.

Лія ще сильніше скривилася й заскиглила.

— Добре. Лія, я зараз знову порахую до трьох. Коли я скажу три, ви відкриєте очі й знову повернетеся до цієї кімнати.

Лія мовчки кивнула.

— Отже, один, два, три…

Лія відкрила очі із подивом озирнулася навколо себе. Так, справді. Вона знову тридцяти чотирьох річна Лія на сеансі у свого психотерапевта.

— Як ви? Все добре? — стривожено спитала Оксана, пильно дивлячись на дівчину.

— Так, — протягнула та. — Просто дивно все це. Якось незрозуміло мені.

— Що саме вас дивує?

— Я ще досі не впевнена, що тінь я сама собі вигадала. Адже вона цілком реальна і я навіть кілька днів тому, до переїзду до свого хлопця, бачила її. Та мене дивує інше.

Вона на секунду замовкла.

— Мене дивує, що тінь була завжди доброю до мене. У свій збочений спосіб розуміла, що добре, а що погано, вбиваючи всіх кривдників. Вона співала колискових, вкладала у ліжко, вкривала мене. Натомість сестра, через яку, на вашу думку, я вигадала собі тінь, була злою дитиною. Вона мене била, відбирала іграшки, кривдила. Виглядає так, наче не дуже то я мала сумувати за нею. Й вже точно не асоціювати її з теплом затишком та дружбою.

— Можливо, ви ідеалізували її? Придумали собі таку сестру, якою б хотіли її бачити, а надалі перенесли цей образ на тінь?

— Можливо, та все одно трохи дивно.

— Наступного разу ми поглибимо ваші згадки про тінь, — промовила Оксана. — Ви спробуєте більш детально роздивитися її — як вона виглядає, який в неї голос, в які моменти вона приходить. Лія знову кивнула на знак згоди.

Тепер, коли вона жила з Максимом, дівчина мусила докопатися до правди. Вона була зобов'язана з'ясувати чи існує насправді та тінь, чи в неї просто не все в порядку з головою. Й до речі не зрозуміло, що гірше.

Вже декілька ночей підряд, і сьогоднішня ніч не стала виключенням, хтось стукав у вікно та звав її на ім'я. Спочатку голос скиглив і просто просив:

— Ліє, ну відчини. Пам'ятаєш, як нам було добре вдвох. Я тебе обіймала, співала. Відкрий!

Лія міцніше заплющила очі, ігноруючи голос.

— Відчини стерво, а то гірше буде! — прогарчало щось за вікном і замовкло.