Розділ 28. Знайомство з Максимом

Лія знову була брюнеткою. В цьому кольорі волосся вона собі подобалася найбільше та відчувала себе на своєму місці. Легка посмішка торкнулася її губ, коли вона згадала як була блондинкою та рудою. Наче три різні людини — брюнетка, блондинка та руденька. Три характери, три долі, три епохи. Та тепер вона знову повернулася до самої себе.

Цього теплого літнього ранку дівчина сиділа в кав'ярні неподалік від дому та гортала книгу. «Червона зима» від Аннетт Марі — легке, без занадто глибоких сенсів, чарівне фентезі з гарною обкладинкою, яке залишало під час читання солодкий присмак казки.

Тридцять три роки. День народження. Легкий вітерець розвивав її хвилясте волосся та обвіював обличчя, що було досить приємно. Лія нікуди не поспішала. Замовила ще шматок шоколадного торта, який не часто собі дозволяла, та чашечку американо без цукру. Їй подобалося поєднання гіркого та солодкого. Ці два присмаки відтіняли один одного, даючи можливість ще більше відчути та насолодитися контрастом смаків. Легка літня зелена сукня приємно торкалася тіла, водночас даючи йому вільний простір та не обтяжуючи.

— Привіт. Не проти, якщо я біля тебе присяду? — промовив хлопець з коротким темним волоссям, карими очима та широкою посмішкою.

— Взагалі-то, — завагалася дівчина, — я читаю.

— А що читаєш? — запитав брюнет, ігноруючи спроби дівчини відкараскатися від знайомства.

— Фентезі.

— Я теж обожнюю фентезі. Он Гаррі Поттера дуже люблю.

Дівчина не стрималася й розсміялася. Вона також любила цю книгу, та й хто її не любить. Однак хлопець, що сидів поруч з нею, зовсім не виглядав не те, що любителем Гаррі Поттера, а й взагалі людиною, що полюбляє читати.

Високий, широкоплечий качок. Засмагла шкіра. Обличчя досить красиве, а проте вилиці й підборіддя грубі та масивні. Його було важко уявити в парку з книгою в руках.

— Чого ти смієшся? — образився він. — Думаєш я тебе обманюю?

— Ні, що ти, — Лія намагалася сховати посмішку.

— Максим, — представився хлопець й простягнув їй руку.

— Лія. А знаєш, в мене сьогодні день народження, — потискуючи його долоню, не знати навіщо повідомила новому знайомому.

— Тоді це доля. Бачиш, ми не просто так зустрілися й тепер просто мусимо відсвяткувати твій день народження разом.

Вони посиділи ще трохи в кав'ярні, а потім попрямували вдвох гуляти містом. Пройшли його наскрізь з одного боку і до іншого, повільно крокуючи довгою пейзажною алеєю, з обох боків густо засадженою каштанами. Потім вирішили ще погуляти в парку — покататися на оглядовому колесі. Виявилося, що Максим переганяв між країнами та перепродавав автівки. Займався також продажем автозапчастин. Як вона і думала, книгами він і справді не дуже цікавився та компенсував це веселими жартами й добродушним характером. Загалом в неї складалося приємне враження від цього знайомства.

— А ти чим займаєшся? — спитав вже він її.

— Читаю, гуляю та мрію, — розсміялася Лія. — Жартую! Працюю перекладачем. Останні кілька років на фрілансі роблю переклади художніх книг на українську мову для англомовних авторів.

— Англійську добре знаєш. Це круто!

Лія лише посміхнулася. Її життя нарешті їй подобалося. Не потрібно було гарувати на когось. Як не крути — на себе працювати завжди вигідніше. Графік роботи — вільний, зручний для неї. Своє житло. І Щось останні два роки більше не з'являлося.

Вони домовилися про наступну зустріч й розійшлися. Ввечері до неї мали прийти гості — Сашко та Анічка — єдина подруга зі школи та друг дитинства і за сумісництвом сусід. Шкода, що мами не буде. Вона досі жила в Італії та не планувала повертатися — от прямо настільки їй там подобалося. Дівчина підозрювала, що в неї вже з'явився чоловік, про якого мама не поспішала повідомляти дочці й саме він є причиною того, що вона не вертається до України.

Лія зітхнула й посміхнулася. Ну що ж, лиш би вона була щасливою. Без мами дівчина почувалася самотньо, оскільки більше в неї нікого не було та зрештою, вона також могла б переїхати в Італію, адже її тут нічого не тримало.

Зайшовши до пустої квартири, Лія відчувала задоволення від приємно проведеного дня й разом з тим втому, адже вони з Максимом не дитячу відстань сьогодні пройшли. Дівчина ввімкнула світло в коридорі, притулилася спиною до стіни та, втомлено позіхаючи, почала стягувати босоніжки.

— Чого так довго? — почула вона вкрадливий знайомий голос. Всередині все опустилося. Ну чому знову?

— Ну чому знову? Що тобі не так цього разу?! — в розпачі вигукнула Лія.

— Все так, — загадково відповіло Щось. — Просто за тебе переживаю.

«Це все неправда, цього всього немає, — у відчаї думала дівчина. — Я це сама собі вигадала. Так сказала психотерапевт, а вона на цьому розуміється. Це мені лише ввижається. Я сама собі все вигадала».

— Що вмовляєш себе, що я не існую? — глузливо прозвучало з кутка. — Чому ж тоді ти й досі мене чуєш?

— Я більше переживаю за причину, через яку ти з'явилася, — все в середині Лії стиснулося. Дівчина напружилася. — Ти збираєшся нашкодити Максиму?

— Тільки якщо він скривдить тебе.

— Навіщо ти це робиш? Чому руйнуєш моє життя та життя тих, хто знаходиться навколо мене?

Та Тінь не відповіла. Розчинилася, як і не було, десь всередині татової кімнати.