Епізод 5. Врятувати Максима. Розділ 27. Ігри підсвідомості

— Але чому я нічого не пам'ятаю взагалі? — дивувалася Лія в кабінеті у психотерапевта, яку вона змогла знайти в цьому маленькому місті. Витончена, в довгуватих, модної форми окулярах, вона сиділа навпроти Лії та уважно слухала, пильно та тривожно поглядаючи час від часу на свою відвідувачку.

— А ви у матері питали, хто то був зображений на фото?

— Так, через тиждень як мама поїхала, я не витерпіла й подзвонила.

Лія прокашлялася, згадуючи ту розмову:

______________________

— Ма, ти там як? Добре влаштувалася? Як тобі Італія?

— Доцю, все добре. Поки живу у подруги. Вже працювати почала. Там жінка є одна. Вона не ходяча. Допомагаю їй. Ох доцю, бачила б ти який там будинок гарний. Просторий. Наче королівський палац.

— Мам, я за тебе рада. Якщо тобі буде погано, то вертайся. Ти ж знаєш, що я на тебе завжди чекаю тут.

— Все добре, доцю. Не хвилюйся. А ти як без мене? У тебе все добре?

На секунду запанувала тиша. Було важко підібрати потрібні слова.

— Ма, тут така справа. Я одне фото знайшла вдома і в мене виникло питання. Я знаю, що це прозвучить дивно та чи не було у вас з татом ще однієї дитини?

Олександра Миколаївна не спішила з відповіддю. Зітхнувши, вона нарешті промовила:

— Значить знайшла таки. Я боялася, що це рано чи пізно станеться. Так Лія, в тебе була сестричка, Та вона померла у два роки.

— Як, як це сталося? — у дівчини затремтів голос. — Чого ти мені ніколи про це не говорила?

Мама знову зітхнула. Згадувати таке було важко:

— Це моя провина. Я все життя мучаюсь, згадуючи про це, — тихо промовила. — Я тоді заклопотана по дому була дуже. Втомлена. Дві маленькі дитини одного віку без будь-якої допомоги — це дуже важко. На двір з вами погуляти не встигала вийти. Та й взагалі часу ні на що не вистачало. Вирішила, що просто винесу вас на балкон подихати свіжим повітрям. Я тоді високо вгору до вікна підняла Кароліну, твою сестричку, щоб показати як там гарно надворі — як машини їздять, люди ходять, які дерева зелені ростуть. На той момент я вже два дні не спала зовсім, тож реакції були дуже загальмовані. Наступної миті ти, граючись, розбила банку з малиновим варенням. Від різкого звуку я відвернулася і вона... вона вислизнула в мене з рук.

— О Боже, — прошепотіла Лія.

— Так, — мама хрипло продовжила. — Це через мене вона померла. Я все життя живу з цим почуттям провини.

— А чого ви мені про це не казали? Це ж скоріш через мене, а не через тебе вона випала з вікна.

— От саме тому, щоб ти так не думала.

***

Лія проковтнула слину. Було відчуття, що її шию стиснули пальцями, а у груди встромили ножа. По потилиці пробігли сироти. Неприємна згадка.

— Так, зрозуміло, — промовила психотерапевт Оксана абсолютно спокійно. Вона подивилася на Лію поглядом, в якому не відображалася жодна емоція. — І що ви тоді відчули, коли мама розказала вам правду?

— Провину за те, що через мене померла сестра. Хіба я могла її не відчувати? Що це зруйнувало шлюб батьків. Що тато почав пити й бити маму. Що мама все життя звинувачувала себе.

— А що ви відчуваєте зараз? — психотерапевт щось швидко строчила в блокнот, час від часу поглядаючи на Лію.

— Що замість неї мала померти я, — дівчина зціпила руки в замок перед собою й напружилася. — Я нічого не досягла в житті, не зробила нічого корисного. Моє життя марне. Вона більше на нього заслуговувала.

— А ці ваші, ем, видіння. Ви їх так і бачите? — тривожно поглянула з-під лоба жінка на Лію. Попередні слова про марність життя вже були тривожним дзвіночком для неї.

— Зрідка, — байдуже знизала плечима Лія. — Не так часто, як раніше. Все-таки роки психотерапії даються в знаки й мені стає краще.

Оксана задумалася. Вона дивилася на протилежну стіну кабінету, а її брови насунулися на перенісся.

— Що, мій випадок настільки складний? — розсміялася Лія.

— Ні, я просто подумала... У дітей так іноді буває, та й у дорослих також. Що якщо вони переживають стрес, подію, яку їх нервова система не в змозі пережити, то вони забувають про це. Мозок просто блокує такі спогади в цілях самозахисту. До того ж ви були досить маленькою. Два-три роки — це дуже ранній вік. Тому ви й не пам'ятаєте нічого.

Лія уважно її слухала. Так, звучить розумно. Її мозок просто виключив, закрив спогади про сестру. Вона нервово заклала пасмо за вухо. Сама себе обійняла руками, наче маленьку дівчинку.

— Але знаєте, що ще я подумала? — поправивши окуляри й зосереджено дивлячись на свою відвідувачку, продовжувала психотерапевт. — Ваша тінь. Довгий час я підозрювала у вас розлад особистості. Та тепер, після вашої розповіді, виглядає так, ніби ті спогади, що ваша пам'ять заблокувала, просто вириваються назовні. Коли зникла ваша сестра, ви замість неї вигадали собі уявного друга, партнера, близького товариша. В пам'яті у вас залишився відбиток, що з вами хтось є. Хтось, хто завжди поруч, приблизно вашого віку. З ким можна гратися й розмовляти.

Лія ошелешено дивилася на Оксану. Її очі широко округлилися й зробилися великими, як два блюдця, брови підскочили вверх. Вона вчепилася пальцями в дерев'яні бильця крісла, у якому сиділа, ніби хотіла зламати їх. Як їй самій не пройшло це в голову. Вона замінила собі сестру на Щось, яке приходило до неї в найтяжчі чи небезпечні, з погляду її підсвідомості, моменти життя. Співало їй колискових, обнімало, давало поради та заспокоювало.

— Залишається єдине питання до вас, — вона підняла очі на психотерапевта. — Воно-то все звучить логічно і ніби ви маєте рацію. Та як бути з тим фактом, що мій перший хлопець і справді втопився, другий впав з даху дев'ятиповерхівки, третій став безхатьком, а тато помер? Невже те, що всі, хто мене ображають помирають або дуже страждають — невже це все лише збіг?

— Я б сказала, що так, — впевнено відповіла жінка, поправивши окуляри на носі. — Та з іншого боку, я розумію, що лише мої слова не переконають вас на сто відсотків. Ви будете ходити, сумніватися і все одно думатимете, що існує потойбічна сила, що вас переслідує та мститься всім навколо. Тому, я пропоную сеанс гіпнозу чи можливо серію таких сеансів, залежно від ступеня відкритості та готовності вашої підсвідомості. Ви тоді самі зможете все згадати та впевнитися, що ніякого Щось не існує і що все це — лише ігри вашої підсвідомості, яка просто намагається надати безпеку та захист, яких вам не вистачало.