Розділ 26. Прощавай тато

Пройшло чотирнадцять років.

— Ма, так куди ти зібралася? — розвела руками й, здивовано округливши очі, промовила Лія. — Хіба ж я мало заробляю, що тобі треба аж в Італію їхати, щоб прибирати за старими та інвалідами?

Олександра Миколаївна ж, вперто ігноруючи слова доньки, збирала речі та акуратно складала їх у валізу:

— Я не хочу бути нахлібницею та сидіти в тебе на шиї. До того ж мені всього лише п’ятдесят вісім років, — вона усміхнулася. — Я ще хочу світ побачити.

— Справді? — ошелешено пробурмотіла дівчина. — Добре, як скажеш.

Рік тому вона переїхала сюди з Києва. Знов повернулася до свого маленького міста. Та вона і не подумала, коли їхала сюди, що мама не захоче з нею жити. Що вона бажає свого окремого простору від усіх. Їй не приходило в голову, що, можливо, мама ще знайде когось та створить нову сім'ю. Її це здивувало. Адже після такого чоловіка, як Ліїн батько, багато жінок взагалі вже більше нічого не хочуть, крім спокою.

Коли за мамою зачинилися двері, Лія залишилася сама. Сам на сам із собою та зі своєю тінню.

Дівчина пройшла до татової кімнати. Старий, обдертий з одного боку, трохи скособочений диван, на якому той часто валявся п'яним у верхньому одязі та взутті. Як і по всій квартирі — вигорівші, місцями пожовклі шпалери. Великий телевізор навпроти дивану. Татове улюблене місце. Він той телевізор любив більше, ніж її, якщо він її взагалі любив.

Лія присіла біля тумбочки, де зберігалися альбоми з фотографіями та документи. Зазвичай туди заглядала лише мама та зараз Лії чомусь також захотілося подивитися що там. Навприсядки потягнувшись, вона змогла дістати кілька сімейних старих фото. Ось на цьому зображені батьки ще до її народження. На вигляд цілком щасливі. Мама така гарна, молода та струнка — схожа на акторку. Усміхнений статний тато в шкіряному пальто. Виявляється він і посміхатися вміє. Ну треба ж.

Що ж тоді сталося? В який момент і що пішло не так? Можливо, це вона якимось чином причетна до того, що батько почав пити?

Наступне фото вже втрьох. Чорно-біле. Їй там два рочки десь. Тато з мамою все ще усміхаються й обіймають її. Дівчині навіть здалося, що в їх очах проглядає, десь там глибоко, любов один до одного.

Вона більше як годину просиділа на підлозі, роздивляючись ті фотографії. А потім дещо цікаве привернуло її увагу. На самому дні, під завалами документів і інших папірців, лежала ще одна фотографія. Та на ній їх було вже не троє, а четверо. Тато з мамою тримали двох дітей приблизно одного віку — її та ще одну дівчинку. Так вона вирішила через рожеві шапочки на їхніх головах.

Дівчина напружилася, ніби відчула щось недобре. Нахмуривши лоба, що аж утворилися складки, вона полізла знов у ту тумбочку. Та більше ніяких ознак того, що була ще одна дитина, не було.

— Це ж могла бути просто чиясь дитина, — промовила вона невпевнено вголос. — А як же, — сама з себе розсміялася. — Люди завжди так роблять — просто позичають дітей в інших батьків, щоб зробити вдале фото.

— Та дитина точно не просто так з'явилася. Фотографія щось означає. Маму зараз не спитаєш, але якось з'ясувати треба, — підсумувала Лія.

— Що, якщо... — зробила вона несміливо припущення. — Що якщо в мене була чи є сестра?

Руки затремтіли від передчуття розкриття чогось дуже важливого.

— Може в цьому причина татової поведінки? Може з тією дівчинкою щось сталося? — не могла заспокоїтися Лія.

Вона покрутила ще трохи фотографію. З іншого боку ледь виднілися дивні написи:

Лія — дата народження — 3 березня 1990 рік

Кароліна — дата народження — 3 березня 1990 рік, дата смерті — 5 травня 1992 рік

— То дитина таки померла, — з жалем прошепотіла Лія.

— Ти права, — тихо почулося з кутка кімнати. — Дитина померла. Випала з вікна дев'ятого поверху. Та хіба це привід в усьому звинувачувати жінку та дочку? Чи перетворювати їх життя на пекло?

— Не привід, та це багато що пояснює.

Вона трохи помовчала, а потім сама заговорила до Тіні, що траплялося не часто:

— Розумієш, можливо, він її дуже любив. Як нікого. І не зміг простити мамі, що вона не вгледіла, а мені — що я жива, а вона ні. А якщо ми ще й були близнючками, то я до всього того ношу її обличчя. 

Лія замовкла і задумалась. Все це були лише її припущення та хто знає.

— Я все розумію, — зітхнула й продовжила. — Це неправильно, несправедливо та жорстоко, що мою сестру він любив, а мене ненавидів. А проте, як же боляче йому було, якщо він так поводився.

Сльози виступили на очах. Вона нервово провела рукою по волоссю та ще раз глянула на фото. Цього разу дівчина не дивилася на маму чи на сестру, лише на батька.

— Прощавай тато, — тихим тремтячим голосом проговорила. Вона відчувала, що це треба відпустити. Інакше не можна. Інакше вона просто не витримає й втратить здоровий глузд. — Я тебе пробачаю за все. Чесно. Йди з миром. Сподіваюся, ти знайшов там Кароліну і зараз ти щасливий.