Розділ 25. Я мушу згадати щось хороше про тебе

— Привіт, мала, — привітно і трішки піднявши брову від здивування, промовив Сашко. — Не очікував тебе тут вже зустріти. Так виросла. Погарнішала.

Один куток губ Лії потягнувся вверх від задоволення, а інший вниз — від недоречності сказаного компліменту.

Рік тому, ще до свого від'їзду, вона все б віддала за ці слова чи будь-які слова, які виражали його симпатію. Та зараз вона приїхала на похорон і їй було не до компліментів.

Коли вчора вона зайшла до квартири, відразу зрозуміла, що тата більше немає. В приміщенні відчувався цей запах затхлості та горя. Старі, пожовклі від часу строкаті шпалери, подерта підлога, напіврозвалені меблі. 

“Все, як рік тому до від’їзду”  відмітила вона про себе, ходячи по кімнатах.

Та тепер, до всього цього тут віддавало смертю. Мама плакала.

— Як це сталося? — спитала Лія.

— Отруївся. З'ясовують від чого помер, — і мама заплакала знов, притулюючи хустинку до очей. Добра душа. Він так до неї ставився, а вона плаче.

Лія знизала плечима. Зайшла до своєї старої кімнати. Кинула сумку на підлогу. Та впала з глухим стукотом, який чомусь ехом розійшовся по квартирі. Чи то було лише в неї в голові?

— Доцю, ти залишишся ще на декілька днів? Допоможеш мені? — гундосила мама, бо від постійного ридання в неї був забитий ніс. Її обличчя опухло від сліз.

— Авжеж, мамо, — проговорила дівчина. — Я залишуся тут, та поки не знаю на скільки.

Мама кивнула і вийшла з кімнати, не здивувавшись та нічого не питаючи. А годиною пізніше, повертаючись з продуктового магазину, дівчина зустріла на сходах в під'їзді Сашка, ніби дежавю з дитинства. Зайшла в під'їзд та тицьнула на випалену кнопку виклику ліфта. Не працює. Доведеться пішки на дев'ятий поверх. Дурдом. Роки йдуть, а нічого не міняється. Повільно проходячи східцями поверх за поверхом, вже на шостому почала важко дихати й так сильно кашляти, що здавалося от-от виплюне легені. Восьмий поверх. Скоро вже буде вдома. Та назустріч їй вийшов Сашко — перше кохання та найкращий друг дитинства.

— Привіт, мала. Не очікував тебе вже тут зустріти, — промовив він, дивлячись своїми блакитними очима в очі Лії.

— І не зустрів би, — похмуро та байдуже відповіла, — якби не похорон.

— Співчуваю.

— Не варто. Він був поганою людиною.

Сашко промовчав. Дивився двояко і не зрозуміло було, чи то він засуджує її за таку реакцію, чи навпаки розуміє та підтримує.

— Побачимось ще, — промовила. — Приходь на похорон.

І обійшовши його збоку, пішла далі східцями до своєї квартири.

— Ліє, кажуть, що він отрутою від щурів отруївся, — зустріла її на порозі розгублена мама. — Це ж де він її взяв і що тепер люди скажуть? — вона розвела руками й дивилася затуманеним поглядом на доньку, ніби чекала від неї вказівки, що робити далі.

— А що скажуть? Алкоголіком він був, мамо. Міг отруїтися чим завгодно, бо в запоях весь час був і на вулиці спав чи біля підвалу. Хто його там знає, що до рота тягнув.

— Не кажи так, — перелякано прошепотіла мама. — Він все-таки твій батько.

Потім пошепки спитала:

— Ти ж не думаєш, що це я його...?

— Ой, мам, — махнула рукою Лія й скривилася, — перестань. Ти й муху вбити не здатна. Звичайно ж не думаю. Та навіть, якби це було так — я тебе засуджувати не буду. Я з тобою та з батьком жила і знаю, як воно.

Вона обійняла маму, міцно притискаючи до себе й заспокійливо погладжуючи по голові:

— Все буде добре, мам. Ми пройдемо через це разом і все буде нарешті добре.

Вона хотіла помитися. Змити з себе бруд, запах смерті, спогади й відчуття болю, що накривали її. Зайшовши до ванної кімнати, зачинила за собою двері на клямку. Включила гарячу воду. Майже кип'яток. Шум води заспокоює. Потрібно набрати повну ванну. Згадала, як в дитинстві не могла собі такого дозволити через батька. Та він би її вбив і за довге сидіння тут і за використання води в такій кількості.

Залізла в воду. Ого. Гаряче то як. Ніби шар вогню прокотився по всьому тілу, обпікаючи, здираючи шкіру рук та ніг. Треба протриматися дві хвилини, потім тіло звикає і вже при такій температурі води має стати більш-менш комфортно. Ніяких додаткових засобів, по типу піни чи морської солі для прийняття ванни в батьків не було. Вони були бідні, як миші. Лише одиноке мило в мильниці. Та їй і цього було достатньо.

— Чому я згадую лише погане про тебе? — думала дівчина. — Невже геть нічого хорошого не було?

Лія відкинула голову назад, на обідок ванни й закрила очі. Силкувалася згадати щось хороше: «Завтра похорон. Я мушу згадати хоч щось».

— Не побивайся так, — почула вона десь знизу. — Ти не винна, що досі не пробачила йому.

Лія байдуже знизала плечима. Навіть не здивувалася. Щось. Знову. Після року терапії й нарешті омріяної свободи, Тінь знову була тут як тут.

— То це ти його вбила? — рівним голосом без будь-яких емоцій запитала.

— Не довелося, — почулося у відповідь. — На цей раз точно не я. Я його не чіпала. Пам’ятаю, що ти заборонила.

— Що ж, значить тоді просто його час прийшов, — прошепотіла, не відкриваючи очі.

— Я б не була так впевнена, — загадково пролунало з-під низу.

— Хочеш сказати, що хтось вбив мого батька? — стривожилася дівчинка й відкрила очі.

— А хіба це має значення? Його немає і так воно на краще, — вперто промовив голос і замовк.

Лія знову закрила очі й просто тихо лежала. Може тінь і права. Дівчина думала, згадувала. Вона має його пробачити. Адже треба вміти прощати.