Епізод 4. Прощавай тато. Розділ 24. Дзвінок від мами

— Повторюй, — люто кричав, бризкаючи слиною, п'яний батько. — Кажи — я нікчема. Я лінива тварюка, потороч, яка нічого не досягне у своєму житті.

Він навис над дівчинкою-підлітком, розмахуючи руками:

— Швидко кажи, сука, а то зараз вдарю!

Лія сиділа на стільчику біля столу у своїй кімнаті й дивилася на батька великими переляканими очима, які вже наповнилися сльозами від цих образливих слів і від страху. Вона тремтіла та втягувала голову в плечі, боячись її підняти, бо навіть цією дією могла нарватися на затріщину.

— Я нікчема, — тихо промовила, ледь не плачучи.

— Голосніше, не чую, — батько свердлив її поглядом. Здавалося він навіть отримував насолоду від відчаю й приниження дівчинки.

— Я нікчема, яка ніколи нічого не досягне у своєму житті! — врешті голосно вигукнула і розридалася, закриваючи руками обличчя.

— Добре, — вмить заспокоївся п'яний батько, побачивши сльози доньки. Він ніби цього і прагнув. Досягнувши цілі, його лють, якщо і не зникла, то точно зменшилася. Чоловіка дратувала донька, яка просто невчасно прийшла зі школи, коли він сидів на дивані й дивився телевізор в одних трусах та, не знати чого, в пухнастій, залишеній ще з радянських часів, зимовій шапці.

Дівчинка ж продовжувала сидіти на стільчику, не ризикуючи встати з нього, щоб не викликати новий приступ агресії у батька. Вона захлиналася сльозами, але плакати вголос також боялася. Її чи мамині сльози ніколи не викликали жалю. Частіше за все лише ще більше дратували.

— Чого обід не приготувала ледащо, а? — ледь ворочаючи язиком, спитав батько вже біля виходу з кімнати. Його хитало зі сторони в сторону й, намагаючись встояти, він тримався за одвірок. — До мене друг прийде, а вдома крім хліба нічого немає. Сором то який, маючи двох жінок вдома, — він врешті грюкнув дверима і вийшов.

Їсти, як же хотілося їсти. Тато нагадав їй, що вона й поснідати сьогодні не встигла. Шлунок просто зводило судомами. Вона не відмовилася б і від шматочка хліба, про який було згадано, та боялася зайвий раз виходити з кімнати.

А ще через пів години до батька прийшли друзі алкаші. Вони принесли не тільки горілку, а і їжу. І батько, ні на хвилину не згадавши про голодну дочку, закрився з ними на кухні, де вони пили, їли та голосно горлопанили аж до вечора пісні. Дівчинка ж так і просиділа у своїй кімнаті до маминого повернення: заплакана, перелякана, голодна. Коли ж почало вечоріти, вона навіть не наважилася ввімкнути світло, щоб не привертати зайву увагу.

***

Лія сиділа у своїй київській квартирі та згадувала дитинство. Хотілося відтворити в пам'яті щось хороше, та нічого не спадало на думку. У свої тридцять вона вже жила сама. Досі винаймала квартиру та тепер хотілося більше власного простору та приватності. Часи постійних вечірок та пошуку веселощів, якщо не минули, то були поставлені на паузу. Останнім часом нічого не хотілося чи, якщо бути точнішою, хотілося спокою.

Думки вперемішку зі спогадами утворювали таку собі мінорну суміш. Згадався телефонний дзвінок мами тринадцять років тому.

_____________________________

Лія тоді дуже здивувалася. Мама телефонувала досить зрідка. Добре, коли хоча б раз на місяць вони розмовляли, позаяк жінка багато працювала і була завжди зайнята вічно п'яним батьком. Що ж трапилося зараз?

— Алло, Мам, щось сталося?

— Привіт доцю. Та хіба ж я не можу тобі просто так подзвонити? — ображено сказала мама.

«Можеш, але ніколи не дзвониш», — подумала Лія, проте вголос такого звичайно ж не сказала.

— Звичайно, можеш, — промовила примирливо. — Просто я ж знаю як ти живеш. От і подумала...

— Взагалі-то, так, — голос мами тремтів. — Доцю, тато захворів. Здається,  це отруєння, та щось мені тривожно. Не схоже це на звичайне отруєння.

Лія мугикнула. А пити треба менше і закусювати усілякою гидотою, то й хворіти не будеш.

— Доцю, може ти приїдеш? Він вже з ліжка не встає. Провідаєш його.

«Я йому нічого не винна. А пішов би він під три чорти, проклятий п'янчуга. Все життя мені зламав. Ненавиджу!» — кричала її душа всередині. Та вголос вона спокійно відповіла:

— Так, мамо. У мене все одно в універі зараз канікули. Приїду сьогодні ввечері. Щось купити?

Вона знала, що мама ніколи нічого не попросить та все одно запитала.

— Ні доцю, в нас все є. Ти головне приїжджай швидше. Я на тебе дуже чекаю. Та і батько також.

Лія знову мугикнула.

— Доцю, — ніби прочитавши її думки, сказала мама, — він усе-таки твій батько. Треба вміти прощати.

___________________________

— Треба вміти прощати, — повторила про себе вже тридцятирічна Лія.

Згадала раннє дитинство. Свої п'ять років. Як гуляла з татом у парку. Він тоді так сильно не пив. Були навіть тверезі дні. Як от зараз. Сонячний ранок. Спека, але задухи ще немає. Вони зайшли до парку і пішли прямою пейзажною алеєю в сторону зоопарку. З обох боків алеї висаджені каштани. Міцні сильні стовбури. Зелене, густе, соковите листя. Донька з батьком повільно йшли, стараючись триматися затінку, де було прохолодно. Дівчинка схопила тата за палець. Так легше, ніж триматися за руку. Батько великий, сильний. Руки в нього також великі. Ручки ж Лії маленькі, дитячі. Тому обхопити палець легше. Тато хороший. Тато любить Лію. Довіра. Він веде, а вона за ним.

Він давно обіцяв зводити її подивитися на ведмедів та тигрів. А ще казав, що там будуть верблюди. Дівчинка ніколи не бачила верблюдів. Лише по телевізору. Вона так довго чекала. Кожного вечора, засинаючи, мріяла про цю прогулянку. Вона, тато і мама. І верблюди. Та мама не пішла — вона на роботі. Але батько тут з нею.

Так і тримаючись за руки, вони дійшли майже до воріт зоопарку, аж тут тато запропонував купити донці морозиво. Боже, яка це була смакота! Рот Лії наповнився слиною, коли вона згадала те морозиво. Конусоподібний вафельний стаканчик, збите, вершкове, легке як пінка, крем-брюле, щедро полите зверху шоколадом та полуничним джемом. Її дитячі оченята тоді широко розкрилися від задоволення. Вона не могла повірити своєму щастю і несла його дуже обережно. Щоб нічого, ну просто нічого з ним не трапилося. Боялася навіть дихати в його сторону.