Розділ 23. Тінь зруйнувала його життя

— І що, ви більше не бачили Романа? — запитав психолог Дмитро, зацікавлено поглядаючи на Лію.

— Романа, — задумливо протягнула дівчина, задивившись як хлопці за вікном ганяють м'яч по зеленому полю. — Так, я його бачила. Тричі.

— Хм, цікаво. Поділіться, будь ласка.

Лія прокашлялася й, перевівши погляд з підлітків на Дмитра, розпочала свою розповідь:

— Першого разу він приїхав до мого нового місця роботи. Мабуть, хтось із колег з попередньої компанії проговорився. Перестрів мене, коли я виходила на обід. Просив вибачення. Казав, що дурень. Благав повернутися і до нього, й в офіс, бо і без мене він не може, й на роботі немає толку.

— Хм, цікаво, — знову проговорив психолог, задумливо дивлячись на Лію. — Ви відмовились?

— Авжеж, — гірко проговорила дівчина. Вона вчепилася руками в бильця крісла так сильно, наче збиралася їх відірвати. — Хоч і боляче було.

— А що саме ви тоді відчували? Чому було боляче?

— Коли я його побачила вперше після звільнення, то запанікувала. Почувалася, як маленький кролик, який думав, що нарешті знайшов галявину, де безпечно, але й тут помітив як великий, товстий, м'язистий удав повзе до нього. От. Саме це я і відчула — глибоку внутрішню паніку. Й одночасно невимовне, непереборне тяжіння, наче мене мотузкою прив'язали до цього чоловіка і я не могла нічого з собою вдіяти. Я просто завмерла і слухала його. Як же я насправді тоді хотіла повернутися до нього!

— А потім що?

— А потім він завів свою стару пісню. Почав говорити, що я не подумала, що то в мене гормони, що я жінка і того так нелогічно поводжуся. І в цей момент я відчула тільки одне — якщо я зараз не втечу від нього якомога далі, то помру. Він зруйнує мене, спалить до тла. Що назад дороги немає. Знаєте, я думаю, що спрацював інстинкт самозбереження. Коли я зважила свою прив'язаність до нього з одного боку. й фізичне та психічне здоров'я з іншого, то чари кохання ослабли, бо життя дорожче.

— Як цікаво, — Дмитро дивився на Лію навіть не кліпаючи. Ця дівчина вже місяць ходила до нього і її випадок і вся ця історія з померлими та нещасними колишніми навіть захоплювала його. Цей випадок був набагато цікавіше за ситуації з розлученнями, низькою самооцінкою та зрадами.

— Думаєте? — посміхнулася його руда клієнтка. — Мені от тоді так не здавалося. Я вважала, що життя скінчилося. Що я не можу без нього й нікого більше не покохаю, а того моє життя буде суцільним пеклом до кінця моїх днів.

— А другий раз коли був?

— Другий раз відбувся через пів року після мого офіційного звільнення. Він подзвонив мені ввечері. Почав жалітися на проблеми на роботі. Попросив зустрітися в кав'ярні.

— І ви пішли назустріч, я так розумію. А чому?

— Важко сказати, — знизала плечима дівчина. — Мені стало цікаво як він, — вона посміхнулася й знову відвернулася до вікна. — Розумієте, захотілося поглянути на нього тверезим поглядом. Не тим закоханим, а вже бувши вільною від усього того лайна, подивитися, чи справді він був таким красивим, розумним, дотепним, як в моїй уяві.

— Угу, зрозуміло. Продовжуйте.

— Коли я туди збиралася, то хвилювалася як ніколи. В мене навіть коліна трусилися й здавалося, що до місця зустрічі я не дійду, — дівчина облизнула губи й стривожено глянула на психолога, наче заново переживала все це. — Та коли я туди прийшла, то побачила, що він абсолютно не такий мачо, яким залишився в моїй пам'яті. Пом'ята сорочка, скуйовджене волосся, щетина, синці під очима. Й взагалі він виглядав досить втомлено.

_______

 — У мене проблеми, Ліє, — сказав він тоді мені. Його очі тривожно бігали й він постійно сіпався, неначе дуже нервував. — Керівництво копає під мене, хоче від мене позбавитися. Я чую постійні нарікання на свою роботу й об'єми завдань вже такі, що я й на сон не маю часу. Мене зробили відповідальним геть за все й за найменшої похибки мені кінець.

— Що й на дівчат вже не маєш часу? — Не втрималася від злого жарту тоді я. 

— Ліє, ти ж знаєш, що то все неправда. В мене тоді була лише ти одна. Я не зраджував тобі. Я тебе любив і зараз люблю. Мені тебе дуже не вистачає, — продовжував він безсоромно брехати.

_________

Лія замовкла, задумливо дивлячись у вікно. Складалося враження, що вона заново переживає всю ту історію і навіть забула, що знаходиться цієї миті в кабінеті у психолога.

— Я тоді сказала, — раптом продовжила, — що мені його дуже шкода, але то не мої проблеми. Після цього, я просто встала й пішла з того кафе, змушуючи себе йти вперед й не озиратися. Після цієї зустрічі я дуже переживала й картала себе, що не допомогла, ще й регулярно отримувала стусани від сусідки по квартирі, бо поривалася написати йому.

Психолог подивився на неї здивовано.

— Я тоді дізналася, що в нього кредит за квартиру і якщо він залишиться без роботи, то не зможе сплачувати його, — ніби виправдовуючись, винувато пояснила дівчина.

— Зрозуміло, — Дмитро встав, закрив вікно й включив кондиціонер, розстебнувши верхній ґудзик блакитної сорочки. — Дуже жарко. Дихати нічим, — пояснив. — Коли була третя зустріч? — продовжив психолог, коли знову вмостився за столом у своєму шкіряному кріслі навпроти Лії.

— А це розказати найважче.

— Чому?

— Тому, що Щось зруйнувало його життя.

— Справді?

— Ну, а які б ви зробили висновки? — запитала у відповідь Лія. — До мого звільнення та й взагалі до нашої з ним історії він був успішним менеджером, який працював у кращих компаніях Києва. Він виплачував кредит за власну квартиру в центрі міста, мав високу зарплатню, хорошу машину. Молодий, красивий, статний, здоровий. Його любили й поважали на роботі.

На цих словах Дмитро чогось мугикнув і закашлявся.

— Ні, справді, — не заспокоювалася Лія, не помічаючи як почала вихваляти його. — Керівництво в нього вірило, поважало. Його мало чекати супер успішне майбутнє з власною компанією, великим розкішним будинком за містом та красунею дружиною з трьома дітьми. Натомість... — Вона замовкла й глибокий жаль відобразився на її обличчі. Вона ніби зависла.