Розділ 22. Звільнення

Лія роздратовано дістала телефон з кишені штанів. Авжеж, чергове повідомлення від Романа:

«Лієчко, давай сьогодні ввечері підемо десь погуляємо? Поїмо смачної піци з пивом, а потім поїдемо до мене? Зайчику, я вже просто охреніти як скучив. Ромчику не вистачає Лієчки».

— От мерзота, — розгнівалася дівчина і відкинула телефон якомога далі на стіл, уважно втупившись очима в монітор та з усіх сил удаючи, що надзвичайно зайнята.

— Ліє, все добре? — стурбовано запитав колега Андрій, робоче місце якого знаходилося поруч і який звернув увагу на її настрій. — Може в тебе щось не виходить? Допомога потрібна?

— Ні, не турбуйся, — буркнула дівчина, — не звертай уваги. Не виспалась просто.

Весь день руда ігнорувала повідомлення Романа та уникала його на роботі. Раз їй навіть довелося заскочити до жіночого туалету й простояти там добрих п’ятнадцять хвилин, поки Роман з кимось на поверсі балакав.

Вже виходячи з роботи та думаючи, що керівник давно пішов, вона наштовхнулася на нього біля стоянки.

— Що за жарти, Ліє? — прошипів чоловік, насупившись, й схопив її за руку. — Ти що робиш? Чого так поводишся?

— А ти у Віри спитай, — розлютилася Лія, вирвавши руку й відступивши на крок назад. — Чого чіпляєшся до мене? Ти з нею по ресторанах шастаєш та букети дорогущі даруєш. На два фронти працюєш?

— Які два фронти, Ліє? Що ти вигадуєш? — у нього був дивний вираз обличчя. Щось схоже на переляк. Коли застукали на гарячому. 

— І нічого й не вигадую. Мені її колеги сказали. Все розповіли. І про те, що ви вже місяць зустрічаєтесь, і про її день народження, і про те, що по ресторанах з нею ходите. А ще, що ти їй золоті сережки подарував.

Лія нервувала від обурення, тремтячими руками пригладжуючи волосся. Від суміші різних почуттів: гніву, образи, недовіри, болю, — їй перехопило подих.

— Ну й дурепа ти! — дуже емоційно та щиро відповів Роман. — Наплели тобі все ті дівчата. Нічого в мене з нею немає. Букет на день народження так — дарував, але то було від усього нашого колективу, а не від мене особисто. І то лише для того, щоб підтримувати дружні стосунки між відділами. 

Лія насмішкувато й з недовірою дивилася на нього.

— Ну чого ти, — запобігливо й ласкаво продовжив Роман. Він розмовляв з нею, наче з маленькою дитиною. — То дівчата просто заздрять, то й вигадують всіляке. Або Віра сама про себе такі плітки розпускає, щоб рейтинг свій підняти й показати всім, наскільки вона популярна. Ну чого ти, дурненька, — й він спробував обійняти її. — Чого ти віриш всім крім мене?

Коли нарешті йому це вдалося, він почав торкатися пальцями шкіри обличчя дівчини, гладити її руде волосся і вже дуже ніжно, як до маленької дівчинки промовляти:

— Жінки. От реально все вигадала, надумала, накрутила себе на рівному місці.

— Може я й справді вигадую? — мучилася сумнівами на дивані в себе у кімнаті дівчина. — Все ж дійсно так могло бути. Що ми з подружками в студентські часи тільки не вигадували й кому які романи не приписували. Причому то й справді було на рівному місці.

Дивне, неприємне, слизьке відчуття охопило серце Лії. Вона водночас відчувала недовіру до Романа, зраду, що її використали, але й разом з тим її роздирали сумніви, бо його слова могли бути правдою. Адже на гарячому вона його не зловила, а тому факт зради ґрунтувався лише на словах дівчат. Її охопило почуття провини, бо якщо це неправда, то вона даремно влаштувала Романові сцену. Поводилася як істеричка, просто як дурепа. Їй було соромно.

— Забагато почуттів, — вимучено посміхнулася Лія. — Тяжко бути такою емоційною та чуттєвою.

— А я тобі кажу, що покидьок він, — зло прошепотіла Тінь з кутка. — Не будь дурепою, кинь його. Він просто користується тобою, бо від тебе залежать показники його відділу.

— А-а-а, як ти мене дістала! — викрикнула дівчина, покриваючись багряним рум'янцем від гніву й закриваючи руками вуха. — Не лізь в моє життя й не смій чіпати його, бо на цей раз я все розкажу лікарю і нас назавжди запруть у божевільні. Зрозуміла? Я не жартую.

Щось у відповідь мовчало. Наті Лія не захотіла нічого говорити, бо заздалегідь знала, що подруга їй скаже.

«Не будь дурепою, — скоріше за все почне з цього, — тобі двадцять сім років, а даєш себе водити за носа наче тобі вісімнадцять. Чувак класно влаштувався. Ти за нього всю роботу робиш, а він премії отримує і провести вечір є з ким, якщо на горизонті інша краля не з'явилася».

Лія не була готова розійтися з Романом, а тому вирішила ні з ким це не обговорювати. Однак тепер вона вже зовсім по-іншому почала ставитися до чоловіка. З одного боку ці емоційні гойдалки й локшина на вухах міцно тримали дівчину — вона відчувала, що на гачку з якого не може зістрибнути. А з іншого — відносини з Романом тепер більше мучили її, ніж приносили задоволення.

Вона помічала, що він регулярно навідується до юридичного відділу й кожного разу стрімко падала у прірву відчаю від ревнощів, які омивали її зеленим смердючим потоком внутрішнього осуду, гніву та недовіри з голови до п'ят. Також вона стала помічати, що він частенько виходить на обід з різними дівчатами. Наприклад, з красивою, модельної зовнішності, Іриною, яка була вища за нього на голову. «Невже йому подобаються такі худі й пласкі швабри?» — зло подумала дівчина. Судячи з усього, саме такі дівчата йому й справді були до смаку. Одного разу вона навіть побачила, як Ірина з ложечки годувала його тортиком на день народження колеги. Також дуже часто Лія заставала Романа за активним листуванням у месенджерах через телефон.

Гірше за все в цій ситуації було те, що вона не могла влаштувати скандал, бо всі ці речі можна було пояснити, з тим то красномовством і вмінням викручуватися, яке було в її керівника. Вона знала, що він знову виставить її дурепою, якщо вона щось йому скаже. Причому, ревнивою дурепою. Вона ще й винною залишиться та почне догоджати йому. Бо то просто тортик і Іра сама це зробила, і то просто спілкування колег і жарти. А на обіді він робочі питання вирішує, бо ж це входить в його обов'язки — підтримувати дружні стосунки з іншими колегами задля процвітання їхнього відділу. І він не фліртує, але якби й фліртував, то це нічого не значить і це також задля його підлеглих.