Розділ 20. А вона дурепа вірила

— Павло Григоровичу! — усміхнено вигукнув Роман до літнього чоловіка в сірому лискучому костюмі. — Дуже вам дякую. Я й надалі намагатимуся не підвести вас і все робити задля успішних показників нашого відділу.

— Це тобі дякую, синку, — усміхнувся у відповідь сімдесятирічний, вже сивий, але ще й досі жвавий та активний генеральний директор. — Я цю компанію побудував ще двадцять років тому, з нуля. Люди — це все, що я маю. Завдяки їм наша організація й досі працює. От дякуючи таким відданим працівникам, як ти. Стільки розробок завершено за останній місяць. Наші клієнти дуже задоволені. А це наша основна мета — зробити замовника щасливим. Особливу подяку передають за дуже зручний і максимально простий англомовний інтерфейс. Так що премію ти й справді заслужив.

Старий поплескав Романа по плечу й поспішив далі по коридору, продовжуючи махати рукою та посміхатися вже іншим співробітникам. Чекаючи на каву біля кавомашини, Лія стала випадковим свідком усієї цієї розмови.

Ввечері вона збиралася на побачення з Романом. Останнім часом він не двозначно показав дівчині, що вона йому справді подобається й навіть запросив її до ресторану. Однак зараз її хвилювало зовсім інше. Лію бентежила ця розмова, адже зручні інтерфейси та гарний переклад — це скоріше її заслуга, як перекладача з одного боку і програміста, що працював з нею — з іншого. Та чомусь ніхто не похвалив її за роботу, тим більше не видав грошової премії. Складалося враження, що Роман привласнив всі лаври собі.

— Лієчко, — усміхнувся він, коли повернувся й неочікувано побачив її. Його очі тривожно й збентежено забігали. Дивно. Чому вона ніколи раніше не помічала, як нещиро він усміхається і який слизький буває в нього погляд.

— А я якраз казав Павлу Григоровичу, яка чудова в мене команда й відділ взагалі. Які всі молодці. А особливо ти, — і він осяяв її своєю голлівудською посмішкою так, наче це була правда. — Так і сказав, що такого перекладача як ти ще пошукати треба. І що завдяки всім у нас такі хороші показники.

— Зрозуміло, — лише промовила Лія, мимоволі скривившись. Їй стало огидно стояти поруч з ним. — Я піду, Романе. Маю термінове завдання від наших колег з Німеччини. Адже робити їх щасливими — це моя робота, — не змогла втриматися від цієї шпильки дівчина.

І вона поспішила до свого робочого місця. Здається, він привласнював її досягнення для просування кар'єрною драбиною і Ната була абсолютно права, коли раніше говорила їй про це. А вона дурепа не вірила. Неприємно. А ще ж Івана, байкера відшила через нього. Втім за кілька годин дівчина відтанула, коли керівник зупинився біля її столу, тримаючи у руках два паперові стаканчики з кавою, які купив у найближчій кав'ярні.

— Обдумував тут всі наші проєкти й мій погляд зупинився на лате з молоком, як ти любиш. Вирішив тобі принести, — він посміхнувся своєю найчарівнішою посмішкою, в якій вже здавалося й не було нічого огидного, штучного чи не щирого. Перед нею знову стояв той самий красивий, широкоплечий, високий керівник, який її просто зводив з розуму. «Може то мені здалося? Чи я не так все зрозуміла? — подумала дівчина. — Не схожий він на того, хто використовує всіх нас, а особливо мене». І вона вмить знову перетворилася на закохану дурепу.

З кожним днем він подобався їй все більше. Вона сама не помічала, як її затягувало у ці відносини, як всі її розмови з Натою були лише про Романа. Як всі проєкти вона витягувала на собі, щоб він був задоволений. Як залишалася часто на роботі до ночі, бо терміни горять і якщо буде щось не гаразд Роман отримає на горіхи від керівництва. 

А проте, самого Романа в ці дні після 18:00 на роботі було не знайти. Ні разу. Їй він говорив, що то йому машину треба відремонтувати, а то двері до квартири прийде майстер лагодити чи ще якісь термінові справи були.

Іноді її руду голівоньку відвідували сумніви, що щось було негаразд та вона проганяла їх, бо занурилась вже надто глибоко в ці відносини.

В один з таких вечорів дівчина вийшла на ґанок офісу провітритись. Підійшла до компанії дівчат з юридичного, які так само як і вона затрималися допізна свої робочі хвости підганяти. Так на офісному жаргоні вони називали недороблені вчасно робочі завдання.

— А Віра молодець, — з хитрим виразом обличчя весело проговорила одна з дівчат, яка була трохи схожа на симпатичного світловолосого хлопчика через свою зачіску. — Бачиш якого чоловіка собі захомутала. Це ми тут з документами сидимо, а вона, мабуть, в ресторані десь гуляє.

— А ти думаєш у них там все серйозно? — недовірливо запитала в неї інша. — Я чула, що він гуляка ще той й взагалі до всіх дівчат тут клеїться.

— Ну, Віра й сама дівчина не промах, — посміхнулася та що з короткою зачіскою. — Та й вони десь місяць вже разом нібито. Він їй подарунки дорогі дарує. Сережки золоті нові — он сьогодні мені показувала. Здається, вона й справді йому подобається.

— Кому, йому? — байдуже, сама не знаючи навіщо, запитала у дівчат Лія.

— Ну як же, — розсміялася дівчинка - хлопчик, —  ти то точно маєш бути в курсі. Це ж ваш керівник Роман. Він до нашого кабінету кожного дня навідується. А вчора на день народження Віри величезного букета червоних троянд їй приніс. Мабуть, сьогодні пішли святкувати.

У Лії просто відібрало мову.