Розділ 19. Ревнощі

Сьогодні Лія прокинулася в чудовому настрої, просто найкращому, який тільки може бути. Зазвичай понеділок не давав приводу для веселощів, але дівчина знала, що зустрінеться на роботі з Романом і це робило її щасливою.

Ввірвавшись до офісу, як на крилах, вона мчала до свого відділу, аж допоки випадково не стикнулася з Романом, який про щось жваво спілкувався з високою брюнеткою з юридичного відділу. Як же її ім'я? Не могла пригадати. Здається Катя чи Віра? Роман же продовжував щось завзято розповідати дівчині. Лія вже хотіла підійти до них привітатися, коли побачила, як Роман обійняв брюнетку за талію і, тримаючи ту за цю саму талію, повів до свого кабінету, лише мигцем глянувши на Лію.

— Доброго ранку, — буркнула дівчина й прошмигнула до свого робочого місця. Настрій було зруйновано. Їй наче одрізали вранішні крила й закинули на самісіньке дно темного провалля.

«Ні, ну що він в ній знайшов? —  Не могла заспокоїтися Лія. — Ну ноги довгі, волосся блискуче. Але ж лице в прищах, наче у підлітка, свинячі оченята та й одягається як хвойда».

— Ліє, — почула вона над своїм вухом. — Підійди, будь ласка, до мого кабінету. Ми з Вірою обговорюємо список доробок для юридичного відділу та плануємо запровадити другим етапом ці розробки для наших партнерів з Німеччини. Потрібно, щоб ти ознайомилася з термінологією й сказала, що думаєш. 

Лія неохоче встала зі стільця. Тепер доведеться ще й спілкуватися з цією кралею.

Вже в кабінеті, сидячи поруч з Вірою та навпроти робочого столу Романа, вона почала помічати, що на неї, Лію, він майже не звертає уваги. Погляд чоловіка був цілковито прикутий до брюнетки, яка так само у відповідь поїдала його очима. В грудях запекло і так боляче стало, наче туди хто вдарив кулаком. Перехопило подих.

— Віро, я обіцяю, що мій відділ та я особисто зробимо все можливе, щоб у вас працювало найкраще програмне забезпечення, яке тільки може бути.

Дівчина розпливлася у звабливій посмішці та поправила своє глибоке декольте.

— Я знаю, Романе. Впевнена, що все так і буде. Вона поклала ногу на ногу. — А що по термінах? Бо Лариса Юріївна буде питати. Не хочу тебе підставляти.

«Ох і нічого собі, — зло подумала Лія, — вони вже такі близькі, що на «ти» спілкуються».

— А по термінах я тобі відповім за кілька тижнів, оскільки на великий відсоток вони залежать від нашої Лієчки.

І він втупив свій глибокий вологий погляд в очі Лії:

— Ліє, що скажеш?

— А що я можу сказати? — буркнула та й почервоніла. — Якщо ви заберете всі мої інші задачі, то може я й відповім вам по датах виконання, — не знати чого вона занервувала, засоромилася й відвернулася до вікна. Дівчина не могла дивитися йому в очі. І ще більше їй було соромно за те, що здається він це помітив.

«Ну все, — думала вона на перекурі з колегами, — то все мені привиділося. Нічого й немає в нього особливого відношення до мене. А я поводжуся як дурепа. Треба все забути й займатися своїм життям. Права була Ната. Мабуть, його нічого, крім роботи, не цікавить і я банальну ввічливість сприйняла за симпатію з його боку. І все сама придумала».

— Ну нічого, — заспокоювала її ввечері Ната. — Ти не винувать себе. Ти не можеш застрахуватися від усіх покидьків на світі. Ти просто раніше ще з таким не зустрічалася. А я вже стикалася з подібним. Три роки тому, коли працювала в барі.

— Це ти про Святослава?

— Ага. Він тоді фліртував направо і наліво з усіма, хто міг бути йому корисним. А одного разу я дізналася, що він регулярно спить з постачальницею, а вона у відповідь йому знижки робить, — Ната голосно розсміялася. — Уявляєш, за знижки. А пізніше виявилося, що там декілька постачальниць було і що ними він не обмежився. Задовольняв всіх жінок, навіть тих, які працювали на нього. Зате бар функціонував як ніколи. Всі викладалися на сто відсотків, — і дівчина знову розсміялася.

— Як ти це пережила? — ледь не плачучи й глибоко співчуваючи подрузі, запитала Лія, виглядаючи цієї миті як побита собака.

— А як пережила? Завела собі нового кавалера. Переключилася, як то кажуть. Та й забула за того покидька. Ну і звільнитися довелося, звичайно ж, бо трохи боляче було.

— Ні, ну я повірити не можу, — похитала головою Лія. — Все виглядало так реально. Я навіть дотепер не можу до кінця зрозуміти — я вигадала його почуття до мене чи флірт і увагу до інших? Аж так все було реально. Але як так можна грати та і навіщо?

— Я тобі так скажу, подруго. Ти ніколи не аналізуй інших — як там хто вчинив і чому. Ти не зможеш залізти іншій людині в голову, а тому не спроможешся зрозуміти. Але навіть якщо вийде — навіщо це тобі? Тобі від цього легше не стане.

— Ти права, — знову сумно похитала головою Лія.

Весь вечір вона провалялася на дивані, дивлячись розважальні ролики та переглядаючи профілі симпатичних хлопців в соцмережах. Аж поки не наткнулась на доволі привабливого блондина, у якого висвічувався статус «в активному пошуку».

— Ага, вільний значить, — прошепотіла. — Будемо брати тоді. Так, «тридцять років, любить мотоцикли та подорожі, а ще обожнює собак» — це ж чудово, — вигукнула. — Треба подивитися ще декілька фото, щоб впевнитися, що то не фотошоп. А й нічого ти такий і справді.

За кілька хвилин, дівчина вже домовилася з ним про зустріч наступного дня біля пабу «Аргентина гриль». І як тільки-но вона це зробила, на її телефоні висвітилося повідомлення у месенджері від Романа, який ніби щось відчув чи слідкував за нею: «Привіт ще раз. В тебе щось сталося? Ти сьогодні сама не своя була. Навіть незручно було до тебе підходити. Думав може ти сердишся на мене».

— Ні, ну як так можна! — вголос вигукнула Лія, обурено вскочивши на ноги, — він що знущається? От і думай тепер. Може я справді йому подобаюся?