Розділ 18. Він як містер Грей

Вже кілька місяців минуло відтоді, як Лія влаштувалася на роботу. На диво їй все тут подобалося. Навіть працювати в Open Space не дратувало, хоча раніше вона це ненавиділа. Ніколи не розуміла в чому переваги такого облаштування офісу зсередини, оскільки зосередитися на роботі було майже непосильною задачею. Вічно хтось з кимось перегукується, а поруч колеги п'ють каву, а трохи далі вже йде чергова нарада. Дівчина почувалася наче у вулику, де все дзижчить, гупає та гуде.

Та зараз її, на диво, нічого не турбувало. Приємні колеги її ж віку — дівчата і хлопці, з якими б вона навіть була не проти потоваришувати поза роботою. Системні адміністратори — просто дуже приязні й працьовиті. Відразу налетіли до її комп'ютера і за декілька годин в Лії вже з'явилося повністю облаштоване робоче місце. Воно знаходилося біля вікна, як додатковий бонус для дівчини, звідки відкривався чудовий краєвид на місто.

Особливо часто до неї підходив Роман. Весь час питав як справи та чи все її влаштовує і, чи не потрібно їй щось, чого в неї досі ще немає. Чим радував і заохотив ще більше її самолюбство.

Він почав кликати її на наради, що регулярно проводилися з різними підрозділами: відділом програмістів, юристів, маркетингу, продажів. Всюди називав її надією свого відділу та дуже хвалив. Дівчина почала помічати, що заглядається на нього й червоніє кожного разу, коли він на неї дивиться. Тепер чоловік здавався їй вищим, ніж під час першого знайомства та більш мужнім, широкоплечим, брутальним.

— То як він виглядає, цей твій керівник? — зацікавлено питала Ната вдома. — Він хоч симпатичний? Є на що там подивитися?

— Я не шукаю стосунків, — скромно потупивши очі, відповідала Лія. А вже наступної миті продовжувала. — Взагалі-то він навіть дуже привабливий: блакитні очі такі глибокі й недосяжні, як дно озера, заворожують, від них не можливо відірватися. Сам він високий, плечистий брюнет. Статний такий, ходить завжди у костюмі й дуже ввічливий. Як містер Грей з п'ятдесяти відтінків сірого, — тихо буркнула й засоромилася, чим викликала вибух сміху в Нати.

— Прямо як містер Грей? — весело перепитала подруга. — Дивись Ліє, бо в житті такі містери Грей на вертольотах не катають. Там є лише частина з ременем, ляпасами та алкоголем.

— Перестань, — обурилася Лія. — Роман не такий. Та й взагалі у нас лише робочі стосунки.

— Як скажеш, подруго, — легко погодилася Ната. — Лише тобі вирішувати.

Лія почала більш ретельно фарбуватися та підбирати одяг на роботу. Намагалася дотримуватися правила — два дні підряд в одному й тому ж одязі не приходити. Тож доводилося проявляти талант компонувати й створювати нові образи зі свого старого вбрання. Ну і витратитися на нові речі також довелося.

— Маєш гарний вигляд, Ліє, — якось зробив Роман їй комплімент. — Не лише розумна, а й бачиш, ще й красива, — і підморгнув їй.

Більше упродовж дня вона його не бачила, та їй здавалося, що він по-особливому до неї відноситься, виділяє з-поміж інших. Дівчина почала звертати увагу на ті моменти, як він торкався її руки чи дивився прямісінько в її сірі очі. Так, ніби відчував до неї щось особливе. Куди б вона не йшла, в якій би кабінет не заходила, з ким би не спілкувалася, через хвилину там з'являвся Роман. Їй вбачалося, що він навмисно це робить, щоб більше часу з нею проводити. Здавалося, вона навіть спиною відчуває як він на неї дивиться. Він був в курсі всіх її питань, контактів та задач і навіть її настрою чи проблем вдома.

Комусь така увага здалася б нав'язливою, але Лія сприймала її за симпатію й щире хвилювання.

— Лія, — в один з таких днів підійшов до неї Роман, — я б хотів обговорити з тобою кілька технічних завдань та нашу стратегію по розробці. Може спустимося в кав'ярню внизу та вип'ємо по чашці кави чи чаю? Так, думаю, буде зручніше, та й все одно вже кінець робочого дня.

— Так, давай, — відразу погодилася Лія. Її серце на мить зупинилося, а потім забилося частіше. — Зараз тільки речі заберу.

А ввечері вона в захваті переповідала цю історію Наті:

— Уявляєш, він запросив мене до кав'ярні — ми там і чай пили й цілих дві години спілкувалися.

Її очі горіли, як маленькі ліхтарики вночі, щоки почервоніли. Вона сиділа, наче маленька дівчинка, підібгавши під себе ноги й радісно тараторячи.

— То, що — це було типу побачення? — з недовірою в голосі уточнила Ната. — Він сказав коли ви знову так кудись підете вдвох?

— Взагалі-то, — вже тихіше відповіла Лія. — Ми розмовляли тільки про роботу, але він ТАК на мене дивився. Ну сама знаєш, як це буває. Було зрозуміло, що він ставиться до мене не як до колеги.

Ната несхвально покачала головою й обережно додала:

— Скажи, а не може такого бути, що твій керівник вмикає чарівність й зацікавленість, бо ти працюєш краще, ніж можна було сподіватися і він просто хвилюється, що ти, співпрацюючи напряму з англомовними замовниками, просто відіб'єш їх у компанії? Адже їм вигідніше платити безпосередньо тобі за послуги, ніж великій організації. Можливо, він просто намагається тримати тебе біля себе, щоб краще контролювати?

Лія дивилася на подругу широко відкритими очима й розгублено кліпала. До цього моменту їй подібне навіть не спадало на думку. Однак, тепер, після слів Нати, дівчина занервувала. Невже й справді це була не симпатія, а її просто використовували?