Розділ 17. Знайомство з Романом Свердловим

— То ви кажете, у вас є п'ять років досвіду роботи перекладачем? — зацікавлено перепитав у Лії молодий, не старше тридцяти років чоловік, керівник відділу аналітики, який останні два місяці відчайдушно й майже безнадійно намагався знайти нового аналітика в команду. Знання програмного забезпечення було не так важливо, як рівень англійської мови, оскільки всі клієнти їх компанії були іноземцями.

— Я працювала ще й рекрутером кілька років. Спілкувалася з замовниками з Європи та Америки, підшукуючи для них наших спеціалістів з it-сфери, — впевнено посміхнулася дівчина, поправляючи пальцем з ідеальним манікюром свої руді кучері. — І ще в мене є досить великий досвід у технічних перекладах. Я можу робити інструкції та писати технічні завдання англійською мовою.

— От і чудово! — невимовно зрадів чоловік. — Тоді я спершу мушу обговорити вашу кандидатуру з моїм керівництвом, і після цього дам вам знати наше спільне рішення.

Він щиро посміхнувся і додав:

— Але по секрету скажу, що рівних кандидатів вам наразі немає. У вас чудовий досвід. Скоріше за все, результат буде позитивним.

Він міцно потиснув їй руку й запропонував провести на вулицю:

— У нас тут всюди треба по пропуску проходити, а тимчасові досі не працюють. Хоча, я Службі безпеки постійно про це нагадую, — він винувато посміхнувся.

— Ну, що, — вже на вулиці сказав, — я сподіваюся на довгу та плідну співпрацю. І що не тільки ми вас, а й ви нас оберете.

Лія задоволено посміхнулася. А й не дарма ж вона стільки вчилася та працювала. Купу курсів додатково пройшла. Он вся тумбочка у її кімнаті сертифікатами завалена.

— Ліє, — запитав чоловік, несподівано перейшовши на «ти», — ти не залишиш мені свій номер телефону? Щоб я не ходив до наших кадровиків, а напряму тобі повідомив про рішення керівництва.

— Так, звичайно, — легко погодилася Лія й чомусь зашарілася. Її щоки покрилися рум'янцем. — І свій також давай, бо я не беру слухавку, якщо не знаю хто дзвонить.

Обмінявшись номерами телефонів, вони попрощались і розійшлися в різні боки. Лія задоволено поглянула на візитку:

“Роман Свердловий — керівник відділу аналітиків ІТ”.

 “А що, непогано, симпатичний хлопець”, — Подумала вона і швидко помчала додому. Це була та сама стара квартира на Оболоні, де вона досі проживала з подругою Натою.

У свої двадцять сім років вона вже й сама могла купити собі квартиру, а проте не поспішала. Не було в тому потреби та і жити з подругою їй подобалось. Вони були як сестри, особливо це проявилося з того дня, як Микола стрибнув з даху багатоповерхівки.

Саме Ната тоді її заспокоювала, а потім порадила свого знайомого психоаналітика, з яким вона на той момент зустрічалася.

— Ліє, ти ні в чому невинна, — говорила тоді подруга. — Самогубці самі приймають такі рішення і самі несуть за них відповідальність.

— Ну, не знаю, — розмазувала руками туш по обличчю і ридала дівчина. — Я могла зрозуміти раніше, що з ним щось не гаразд, що йому боляче. Я могла прийти до нього, допомогти, врятувати.

— Ага. Ну і дурепа мала ти в мене. — скривилася Ната, — А потім він би вилікувався, сказав тобі «дякую» й повернувся б до своєї колишньої. До тої, яку, за його ж словами, він любив.

— Може ти й маєш рацію, — тихо прошепотіла втомлена, вимучена на той час Лія.

Зараз же вона чимдуж бігла додому — радісна та задоволена. Щось їй підказувало, що вона знайшла хорошу, цікаву й перспективну для себе роботу.

По дорозі руденька забігла в супермаркет. Купила пляшку червоного напівсолодкого.

— Ната, — ввірвалася вона у квартиру. — Ната, я, здається, роботу класну знайшла.

— Та хто б і сумнівався, — відізвалася з кімнати подруга. — То що, будемо святкувати?

— Ато, — підморгнула Лія. — Я й винце купила й шоколадні цукерки.

Коли дівчата вже сиділи трохи п'яненькі на кухні, Лія раптом випалила:

— Я тобі ніколи цього не говорила, але мені соромно за те, як я з тобою поводилася тоді. Ну ти розумієш...

Подруга кивнула, навіть не перепитуючи коли саме.

— Мені тоді здавалося, що ти заздриш. Що тобі хлопець мій подобається. Що ти бажаєш мені поганого.

— Не виправдовуйся, Ліє, то було дуже давно й вже немає ніякого значення, — Ната допила одним ковтком вміст келиха.

Лія нервово дістала сигарету з пачки, дивлячись у великі та глибокі карі очі Нати:

— Справді, ти дуже гарна подруга. А я тоді була трохи хвора, розумієш? Ввижалося мені всіляке. Розмовляла сама з собою. Як ти тоді мене витримала?

А й справді як? Дивлячись на маленьку, зіщулену брюнетку, яка здавалася настільки тендітною й ніжною, що й дитина б її подужала, навіть не вірилося, що всередині там такий жорсткий характер, вірне серце й стійкість, гідна найвпертішого та найзавзятішого воїна. Їй палець в рот не клади, й взагалі краще не зачіпай.

— Я тоді так погано поводилася. А ти не тільки не відвернулася, а ще й підтримала мене, — сльози виступили на очах Лії.

Розчулені й п'яні подруги міцно обійнялися.

— Бо ми з тобою сестри, — прошепотіла Ната. — Одна за одну довіку.

Їхні ридання й обнімання перервав телефонний дзвінок. На екрані висвітилося «Роман Свердловий».

— О, жених, — почувся п'яний сміх подруги.

— Тсс, — шикнула на неї Лія. — Алло, — промовила якомога впевненіше й спокійніше у слухавку.

— Ліє, добрий вечір — це Роман. Ви сьогодні проходили у нас співбесіду.

— Справді? Це точно?

На мить запанувала тиша.

— Та я жартую, — швидко виправилася Лія, — Пробачте, невдалий жарт. Авжеж я пам'ятаю.

— Добре, — полегшено зітхнув Роман, — бо я телефоную повідомити вам, що моє керівництво, так само як і я, вважає, що кращої кандидатури на цю посаду, ніж ви, нам з роду не знайти. Тому, якщо ви не проти, ми будемо раді бачити вас у нас в команді.

— Я не проти, — зраділа Лія. — Аж зовсім не проти. Дякую.