Епізод 3. Безхатько колишній. Розділ 16. Тінь вбиває моїх хлопців

— І чому ви почуваєтеся винною, Ліє? — спитав психолог Дмитро, посунувши окуляри пальцем глибше на ніс. Більшість часу протягом їх розмови він виглядав досить професійно й відсторонено. Та зараз в його погляді зчитувалося ледь помітне збентеження.

— Я могла його врятувати. Я могла раніше піти до нього. Поговорити. Допомогти. Тоді б він не довів себе до такого відчаю, щоб кинутися з даху будинку.

— Угу, — кивнув Дмитро. — Зрозуміло.

На хвилину він втупився очима в невеликий шкіряний блокнот, уважно переглядаючи свої записи. Його обличчя не видавало ніяких емоцій. А проте сама поза була замкненою. Чоловік зіщулився, зігнувся в кріслі, обхопивши блокнот обома руками. Так, наче йому було досить некомфортно тут перебувати.

— Ліє, — продовжив за мить психолог, — розкажіть, будь ласка, про свого батька.

— Що саме ви хочете почути? — помітно стривожилася дівчина.

— Будь-що. Як ви спілкувалися. Як батько ставився до вас та до вашої матері. Чи довіряли ви йому.

— Ха, довіряла. — гірко зітхнула Лія. Вона поклала руки, які помітно тремтіли, на коліна. — Він був алкоголіком. Він бив і мене, і маму. Ніякої довіри між нами не було. Все дитинство я мріяла поїхати звідти та в душі його ненавиділа.

— Зрозуміло. А як складалося у вас з однолітками? З однокласниками чи друзями? У вас же були друзі?

Лія скривилася, наче з'їла лимон й відсторонено розглядала свої руки на колінах.

— Вони травили мене через батька. Зневажали. Не було у мене друзів. Лише... — Вона замовкла і відвела погляд в бік, до вікна, дивлячись на синє небо й замислившись.

— Лише що? Ліє, закінчіть, будь ласка, речення.

Дівчина вагалася. Нервово накручувала свої руді, фарбовані локони на палець. Та врешті промовила:

— Мені здавалося, що я дружу зі своєю тінню.

Психолог здивовано підняв одну брову вгору і пильно поглянув на Лію.

— Ой, я так і знала, що ви будете вважати мене божевільною! — у розпачі вигукнула Лія.

— Ні - ні, все добре, прошу продовжуйте. В цьому кабінеті вас ніколи не осудять.

Лія мугикнула. А як же, не засудять. Не факт, що цей психолог взагалі стикався з чимось більшим ніж сльозливі історії якоїсь багачки про зради чи сварки з подругами, судячи з того, як розкішно обставлено його кабінет. Старовинні дубові меблі, шкіряні крісла, в одному з яких вона зараз сиділа, найкраща техніка на столі. Екран його комп'ютера був ширшим і новішим, ніж екрани супер програмістів, з якими вона працювала. А це вже про щось та й говорить. Сам офіс психолога знаходився в центрі міста, а це величезна помісячна оренда. Вона з дитинства вважала, що дуже добре живуть тільки люди, в яких немає проблем і які майже не працюють. А ті, хто вкладається в роботу на сто відсотків і копається в лайні, зазвичай мають щось посередині або подешевше. Не логічно ніби, але так здебільшого і бувало.

Психолог мовчав, не перериваючи її роздуми. Нарешті їй спало на думку, що все ж вона йому заплатила і досить немаленьку суму, а того вона скаже йому все, що має на думці. Врешті, це його робота. Хай слухає.

— Я вважала, що є Щось, яке зі мною дружить, співає колискові на ніч, читає книжки. І що воно мене захищає від усіх поганців.

— Так, продовжуйте, — він вмить щось записав до блокнота.

— Тоді до мене один хлопець чіплявся, старшокласник. Й він потонув. Випадково. А я вважала, що це його Щось потопило... Не дивіться на мене таким поглядом. Це вже були мої вигадки. Туди приїздила поліція й встановила, що він сам потонув. Я до того не причетна.

— Зрозуміло. А мама з татом тоді вас підтримали? — знову запитав.

— Ви що мене не чуєте? — обурилася Лія, а потім істерично розсміялася. — Які мама з татом? Мама тоді працювала у дві зміни, щоб хоч якось оплатити наші рахунки. Батько вічно пив й бив мене та маму. Не було жодного дня, щоб він не валявся налиганий на дивані у верхньому одязі та взутті, а потім не влаштовував черговий скандал.

— Зрозуміло, — психолог задумливо кивнув. — Те, що ви розповідаєте, виглядає цілком нормально. Ви були дитиною й не могли на той час впоратися з такими проблемами, болем та самотністю. Тому вигадали собі уявного друга. Багато дітей так роблять, — і він заспокійливо посміхнувся.

— Справді? — скривила губи в іронічній посмішці Лія, свердлячи Дмитра прискіпливим поглядом. — І що, у всіх тих дітей, уявні друзі вбивають їх кривдників?

Дмитро нічого не відповів. Мимоволі, не задумуючись, провів рукою по своєму темному волоссю і клацнув язиком, видавши глибинні емоції. Випадок дівчини здавався йому цікавим:

— Продовжуйте, будь ласка.

— Та й продовжувати особливо немає що, — пробурмотіла дівчина, поклавши одну ногу на іншу й зціпивши руки в замок:

— Коли Ігор, ну той хлопець зі школи, втопився, я почала марити, ну таке вигадувати, що мама хоч-не-хоч звернула на це увагу. Повела мене до психолога. Той сказав, що я травмована ситуацією з потопельником і батьком алкоголіком, а того вигадую всіляке про Щось чи Тінь, як воно саме себе називало. — Дівчина зітхнула, — Я тоді ще рік проходила до нього й недаремно. Діти вирішили, що це я потопила Ігоря, а тому обходили стороною й насміхалися. Так що мені було що йому кожного тижня розповідати й над чим працювати. — Вона сумно посміхнулася. — Та це мало свої результати. Тінь і справді щезла.

— І більше ніколи не поверталася? — відразу ж запитав Дмитро, пильно дивлячись в очі Лії.

Дівчина завагалася. Їй не хотілося загриміти в психлікарню. Та якщо він їй не допоможе, то Щось зведе її з розуму — рано чи пізно:

— Взагалі-то… вона з'явилася знов. Через шість років. Я тоді тільки почала жити в Києві й познайомилася з хлопцем. От тоді вона й з'явилася знову.

— Цікаво, — проговорив тихо психолог, не піднімаючи очей на Лію й не показуючи, що він насправді думає. 

— Ліє, я мушу вас дещо запитати, — він нахмурився й уважно подивився їй в очі. — Скажіть — це Тінь вбила вашого хлопця? Вона скинула його з даху дев'ятиповерхівки?