Розділ 15. Чому люди не літають?

На третій день Микола не з'явився. Він завжди приходив з квітами та цукерками, але зараз ні. Лія вже змирилася з тим, що він такий от «зайнятий». Та зараз це вже виходило за будь-які рамки. «Ні, ну як так можна взагалі, — хвилювалася дівчина. — Він же знає, що я чекаю на нього. Невже важко подзвонити чи якось попередити?»

Взагалі-то, правду кажучи, не дуже то в неї був час зустрічатися зараз з Миколою. Два нових клієнти з США замовили їй знайти кількох професійних програмістів, аналітиків й тестувальників під проєкти по розробці відеоігор. Тож зранку до ночі вона зараз проводила співбесіди по відеозв'язку. І от, як на зло — спеціалістів чудових було достатньо, але ніхто з них не знав настільки добре англійську, наскільки було потрібно. Лія вже хвилюватися почала, оскільки задача була поставлена знайти цих людей до кінця наступного тижня.

І поки вона задумлива сиділа з ноутбуком на ліжку, Щось продовжувало діймати її:

— Тобі треба позбавитися того хлопця. Ліє, ти чуєш, він тебе до добра не доведе. Порви з ним.

— Ага, — зітхнула Лія, намагаючись розібратися з вказаними навичками кандидата в резюме. — Я його не бачила вже чотири дні. Так що може і взагалі проблеми не буде з розірванням стосунків, — проговорила вголос. «Однак, я мушу піти та подивитися йому в очі, — не на жарт розізлилася подумки дівчина. — І чого він собі дозволяє так поводитися?»

Через пів години, вона вже знову стояла перед дверима до його квартири й голосно гупала у двері:

— Миколо, відчиняй, я знаю, що ти там. Відчини, нам треба поговорити!

На грюкіт та шум з дверей сусідньої квартири виглянув сусід. Його похмуре одутле лице з тупуватим виразом обличчя осяяла посмішка, коли він побачив чарівну блондинку.

— Я б на вашому місці так не стукав би, бо ще хтось з сусідів, інших сусідів, викличе поліцію, — дав він пораду. — Та й немає ніякого сенсу в цьому.

Він вийшов з дверей своєї квартири повністю, несучи в руках стару подерту скриньку:

— Він п'є. Мабуть, знову у запої. Він вас не почує. Я гупав у ці двері декілька днів, бо він дав мені старовинного годинника на зберігання. Та його час вийшов. Тепер я йду в ломбард.

Лія ошаліло дивилася на нього. Вона не могла повірити в почуте.

— Не витрачайте даремно свій час, — крикнув вже на сходах. — Кажу вам, Микола нізащо не прокинеться, якщо він зараз у запої. А він скоріше за все саме там.

— Я ж казала тобі, — прошепотіла тінь їй на вухо і десь зникла.

Похнюпившись, Лія вийшла на вулицю. Здивовано помітила, що біля під'їзду зібралася купа народу і всі вони підняли голови вверх, щось чи когось роздивляючись там. Дівчина і собі задерла голову. Від жаху в неї похололи руки й ноги, а на лобі виступив піт. На даху дев'ятиповерхівки стояв Микола. На самому краєчку. Вона миттю кинулася назад. Забігла до під'їзду. Ліфт. Дев'ятий поверх. Залізні двері. Далі, далі. Та хлопець зачинив за собою двері на дах з іншого боку.

Дівчина почала по ним бити руками й голосити:

— Миколо, відчини. Ну, будь ласка, любий. Ми все вирішимо. Відчини негайно. Я знаю, що ти п'єш. Мені все одно. Чуєш. Мені начхати на це.

З іншого боку дверей ані слова.

— Миколо, відкрий двері негайно. Чуєш. Ти не сам. Я підтримаю тебе. Я вилікую тебе.

Знову мертва тиша.

— Та відчини ти ці кляті двері! — вже розізлилася Лія.

Двері тихо скрипнули й подалися вперед і дівчина швидко вибігла на дах.

Микола відійшов від неї якомога далі й сів зверху на виступ, що знаходився на самому краю.

— Вже одна вилікувала, — пробурмотів, похиливши голову, але досить голосно, щоб вона почула. — Йди звідси, будь ласка.

— Миколо, не роби цього, — знову почала Лія у відчаї. — Я не знаю, що в тебе сталося, але ми все подолаємо разом.

— Яка ти ще наївна й маленька, — гірко проговорив чоловік. — Моє життя з самого початку не складалося і зараз не виключення. Є люди, у яких просто доля така. Їм не варто довго жити, бо нічого крім страждань на них не чекає… 

— Коли я був малим, — продовжив він свою оповідь, — мій тато часто пив, а мама залишала мене на нього, оскільки намагалася заробити грошей. Батько ж вже настільки мізки пропив, що давав мені склянку пива час від часу, щоб я не волав і не заважав йому спокійно пиячити з друзями. Я пам'ятаю як вперше тоді відчув це розслаблення по всьому тілу, відсутність будь-яких думок й ейфорію. Так ніби весь світ було створено лише для мене одного.

Чоловік зітхнув.

— Так, з самого раннього дитинства, я звик випивати та розв'язувати всі свої проблеми через алкоголь. Я не кину пити, крихітко, ні заради тебе, ні заради будь-кого іншого, позаяк тверезого життя я майже не знаю. Скільки себе пам'ятаю, я завжди був на підпитку. Та й скажу тобі, щоб може зненавиділа мене й не страждала потім — не люблю я тебе. Я іншу дівчину кохаю.

— Ну і де ж та інша дівчина? — тихо запитала Лія. Її серце розривалося від болю. Обливалося кров'ю. Горло здавило й стало тяжко дихати. Такого удару вона не чекала.

— Зі своїм успішним юристом десь у розкішному ресторані. Того, Сонечко, в мене немає абсолютно ніяких причин жити. Та я вже і не хочу.

Лія помітила, що щось велике розповзається на бетонній твердій поверхні збоку.

— Ні, не треба! — вигукнула вона, кинувшись вперед і махаючи руками. Вона вмить зрозуміла, що тут відбувається. — Він непоганий, просто хворий — він ще полюбить мене!

— Цей хлопець образив тебе і скористався тобою, — прошипіло Щось. — Він не має права на життя.

Враз у Миколи запаморочилося голова і його ніби підштовхнули ззаду. А вже за хвилину його мертве тіло лежало обличчям вниз, омиваючись власною кров'ю, на асфальті біля під'їзду дев'ятиповерхового будинку. Навколо ж зібралися сусіди й голосно кричали, хапалися за голови та голосили з цього приводу.

— Як ти могла? — лише прошепотіла Лія. — Я ж його кохала.