Розділ 14. Зустріч з Марічкою

— Марічка, підійди до телефону. Ну, будь ласка, — у розпачі шепотів Микола, уважно слухаючи повільні й ритмічні гудки у слухавці.

Він сидів вже другий день, обіймаючи чергову пляшку горілки. Й однієї миті, так тужливо, так тоскно стало йому на душі. Згадав, що життя було нормальне у нього, дівчина кохана. Захотілося почути її голос.

— Люба Марічко, ну візьми ж ти слухавку, — бурмотів у відчаї.

— Алло, Микола? — прозвучав тихий, оксамитовий жіночий голос, рідніший за всі голоси на світі.

— Марічко, ти тільки не кидай слухавку, будь ласка, дай договорити — я так чекав цього.

— Говори, тільки швидко, — прозвучало дещо невпевнено. — У мене мало часу.

— Я встигну. Марічко, люба, я знаю, що розчарував тебе. Що намучилася ти зі мною. Та бачиш — це хвороба. З нею важко боротися. 

Марічка невдоволено мугикнула й Микола поспішив виправитися:

— Марічко, я кину пити. Назавжди. Я обіцяю. Взагалі не подивлюся в сторону горілки. І юриста твого тобі пробачу. От справді. Як і не було зовсім. Ти тільки повернися до мене. Будь ласка.

— Микола, ми з цим юристом живемо разом.

— Ох, — як ножем у самісіньке серце встромили. Миколі аж подих перехопило.

— Марічко, я все пробачу і забуду. Ти тільки прийди до мене, будь ласка. Провідай мене. Давай хоч поговоримо. Ну, прошу тебе, не забирай у мене надії.

— Ну добре, — неохоче зітхнула Марічка. — Я зайду, але тільки, щоб поговорити.

— Дякую, дякую! — вмить повеселішав Микола. — А коли ти зайдеш? Не думай, що я тисну, бо я не тисну. Просто хотілося б знати коли тебе очікувати.

— Ох, — знову голосно зітхнула Марічка. Микола явно дратував її зараз. Вона навіть подумала, що раніше він таким набридливим не був. Чи вона не помічала просто. — Сьогодні, сьогодні зайду ввечері, — і поклала слухавку.

Боже, що тут почалося. З десяток порожніх пляшок миттю полетіли до смітника. Завантажилася пральна машина. Микола почав мити підлогу, складати речі, про посуд не забув. І нарешті він сам побіг приводити себе в порядок.

Коли у дзеркалі хлопець знову побачив того самого чарівного парубка з білозубою посмішкою, він згадав про квіти для Марічки.

— Ей друже, — постукав він до сусіда. — Триста грн не буде позичити? Я поверну найближчим часом. Я обіцяю.

— Ти мені ще за минулу пляшку горілки не повернув, — невдоволено пробурчав небритий качок. — Зовсім за дурня мене маєш.

Микола спохмурнів, та враз його лице осяяла посмішка:

— Хвилину, брате, — кивнув він й зник в глибині своєї квартири. А за мить і справді повернувся зі старовинним срібним годинником який лежав на червоній тканині в потертій від часу скриньці.

— Тримай, як заставу. Я поверну тобі гроші, а ти мені годинник. Це ще мого діда, з часів війни. Дістався мені у спадок.

Качок задумливо почухав потилицю і почав розглядати годинник:

— Що, справді срібний?

— Зуб даю.

— І прямо з часів війни?

— Ага, — ще раз підтвердив Микола, киваючи. — Справжній і дуже дорогий. Того ти точно не залишишся в програші. Або я поверну тобі гроші, або отримаєш годинник, який коштує в сто разів більше ніж мій борг.

Очі у сусіда загорілися.

— Але ти не продавай його, — попередив Микола, якому тривожно стало від радісної усмішки сусіда. — Потримай у себе тиждень. Я повернуся і віддам тобі борг. Чуєш? Ти тільки нікому його поки що не продавай.

Марічка впевненою ходою швидко увійшла до квартири. Великі виразні карі очі, доглянуте блискуче волосся, приталений костюм та високі підбори — все в ній було добре. Миколі здалося, що вона ще погарнішала з того часу, як він востаннє її бачив. Як примхлива Панночка, вона оглядала кожен куток, закуток помешкання, ніби сподівалася там знайти підтвердження пияцтва Миколи. Пусті пляшки, гармидер, недопалки — будь-що, що дозволить їй швидше й легше послати свого ексбойфренда куди подалі й звалити вже звідси.

Пройшовши на кухню, вона помітила букет квітів у високій вазі. Зацікавлено підняла брову — невже у цього невдахи є дівчина? Блідо-рожеві пишні півонії (а це були саме вони) здавалися майже білими, ніби колір сповз з них. Та як тільки вона нахилилася, щоб вдихнути їх п’янкий, зводячий з розуму аромат, то відразу помітила серцевину — червону і теплу. Цей букет символізував його любов — не примітна, на перший погляд, а проте глибока і наповнена зсередини. 

— Ти ще когось чекаєш? — удавано байдужим тоном запитала.

— Ой, ні, а це тобі, — він різко схопив букет разом з вазою. Вода з вази розплескалася прямісінько на нього. — Вибач, я такий дурень і незграба. Краплі води почали стікати по його білій сорочці, а він марно намагався витерти їх кухонним рушником.

— Я купив цей букет тобі, — винувато пояснив. — Але забув віддати. Візьми, будь ласка.

Марічка зі зверхньою й задоволеною посмішкою взяла півонії:

— Так, ти як завжди, — пихато промовила, — все в тебе вічно не так, як у нормальних людей.

Її жорстокі й холодні слова боляче вдарили його. Не тому, що вони були образливі. Ні. Просто в них не було більше любові. Ні краплі. Так розмовляють з тим, кого більше не кохають чи ніколи не кохали.

— Марічко, — тихо прошепотів, — навіщо ти так?

Та у відповідь лише скривилася й закотила очі під лоба. По її виразу обличчя, де змішалося трохи огиди, трохи зверхності та трохи осуду, можна було зрозуміти, що вона його не тільки не любила, а й не поважала — ні як чоловіка, ні взагалі як людину.

— Як же так сталося? - Тихо прошепотів Микола. — Хіба ми не любили одне одного? Я думав, що в нас все добре, взаємне кохання. Я ж бачив любов у твоїх очах. Таке неможливо зіграти.

— Любов давно пройшла від постійних проблем з тобою. Я жінка й мені потрібен справжній чоловік поруч. Той, за ким я зможу бути, як то кажуть, як за кам'яною стіною. Той, хто буде розв'язувати проблеми й захищати мене. А ти вічно скиглив і на мене всі свої труднощі та негаразди вішав. Я мусила все вирішувати сама, — вона роздратовано махала руками й жестикулювала. — Все, геть усе. Від ресторану,  куди ми підемо вечеряти, до місця відпочинку, куди ми поїдемо. Та хіба ти чоловік взагалі? — в її очах блиснула зневага. — Ти ж і шкарпетки не вибереш без сторонньої допомоги. Ще й це твоє пияцтво. Вічне пиття й жалкування самого себе. Ой я такий нещасний, ой мені так важко. Одного дня мені просто набридло розв'язувати всі твої проблеми й тягнути тебе на собі. Я втомилася. Ти слабкий, м'який, не самостійний чоловік. Я до тебе більше нічого не відчуваю. У мене тепер є інший і в нас все добре, — випалила вона.