Епізод 2. Чому люди не літають? Розділ 10. Знайомство з Миколою

— Ліє, ти скоро? — не терпілося Наті. Вона нервово міряла кроками коридор, то і діло поглядаючи на годинник. — Ну чого ти завжди так довго збираєшся? Ми ж все найцікавіше пропустимо.

— Зараз, ще п’ять хвилин, обіцяю. Мені лише губи підфарбувати залишилося, — почулося з-за дверей кімнати Лії.

Лія з Натою жили разом вже третій рік. З тих самих пір, як дівчина вступила до Київського університету вчитися на перекладача й поїхала зі свого маленького містечка підкорювати столицю. 

Пророцтва вчительки зарубіжної літератури Світлани Анатоліївни, на щастя, не збулися. Не дивлячись на пробіли в знаннях і відсутність можливості читати книги вчасно, життя Лії складалося добре. Дівчинка змінилася так, що ніхто б з однокласників чи сусідів її зараз би й не впізнав. Струнка, висока, фарбоване біляве вирівняне волосся до поясу, величезні сірі очі на пів обличчя. Вона вчилася на заочному відділенні й працювала рекрутером в невеликій it-компанії.

Загалом з роботою їй дуже навіть пощастило. В її обов'язки входило шукати в Україні аналітиків та програмістів зі знанням англійської мови та координувати їх із замовниками з США та Європи. За це вона отримувала достатню суму грошей, щоб їй вистачало знімати навпіл з подругою квартиру в Києві, купувати їжу, одяг, допомагати мамі, що жила відлюдником після смерті батька-алкоголіка, і навіть трохи відкладати.

Однак, Лія мріяла про більше. Вона хотіла поїхати жити до Європи, подорожувати по всьому світу, купити невеличкий будиночок десь у лісистій місцевості біля озера та завести сім'ю. І дівчина цілеспрямовано йшла до своєї мети. Щоправда, іноді хотілося і відпочити. Цілком нормальне бажання для двадцятирічної дівчини. І сьогодні був саме такий день. Їх з Натою запросили на чергову веселу студентську вечірку до місцевого клубу.

— Ну, Лія, — психувала подруга. — Ну скільки можна? Ніякого терпіння на тебе не вистачить.

— Все, я готова.

Лія вийшла з кімнати, схожа на супер модель. Рожева коротка сукня з глибоким декольте щільно прилягала до тіла й вигідно підкреслювала всі вигини фігури. Яскравий макіяж робив її погляд ще виразнішим. Доповнювали образ босоніжки на височенних підборах не менш як у дванадцять сантиметрів.

— Ого, — присвиснула Ната й посміхнулася. Вона була одягнена в сині джинси й золотистого кольору топ. — Чи не на різні вечірки нас з тобою випадково запросили?

А вже за хвилину дівчата поспішили на вихід.

***

Ната весело витанцьовувала біля сцени разом з групою інших студентів, переважно хлопців. Всі були вже добряче напідпитку, а тому веселилися від душі. Лія ж сиділа за столиком із посмішкою спостерігала за ними. Не пила, а тому не відчувала такої ж ейфорії, як інші.

— Привіт, можна біля тебе присісти? Ти не проти? — запитав симпатичний темноволосий хлопець, на вигляд років двадцяти п'яти, з чарівною білозубою голлівудською посмішкою. Він тримав склянку з чимось помаранчевим та чекав на її відповідь. 

— Якщо що, то я не п'ю алкоголю, — запевнив він, помітивши її прискіпливий погляд, — це апельсиновий сік. Я угледів, що ти теж не п'єш. Мабуть, тому нам не так весело, як іншим, — і хлопець усміхнувся.

— Так, будь ласка, — дівчина поглядом вказала йому на вільний стілець біля неї.

— Микола, — він протягнув їй руку на знак знайомства.

— Лія, — відповіла дівчина, потиснувши простягнуту руку.

Хлопець їй відразу сподобався. Досить ввічливий, приємний, дотепний. Темне волосся до вух, великі карі очі.

— Я з маленького містечка, — Микола намагався перекричати музику, яка грала так гучно, що можна було в прямому сенсі оглухнути. — Завжди хотів переїхати до Києва. Ну знаєш, мені увесь час здавалося, що тут більше можливостей, знайомств, розваг.

— Так, я розумію, — кивнула Лія.

— Може, підемо прогуляємося набережною? — різко змінив тему хлопець. — Ще не пізно. Бо тут так шумно. Поспілкуємося трохи.

— Давай іншим разом. Я сьогодні близькій подрузі й друзям обіцяла з ними час провести.

Вони обмінялися номерами телефонів, після чого дівчина встала і пішла танцювати до Нати, чому та була дуже рада.

Попрощавшись із Лією, хлопець попрямував на вихід з клубу. Привітна посмішка сповзла з його обличчя. Тепер він був абсолютно серйозний, а на дні його карих очей горів відчай. Вирвавшись назовні, хлопець йшов, не поспішаючи прогулюючись вулицею. Він з сумом дивився як повз нього пролітають машини по дорозі, як оминають компанії підлітків, де хлопці та дівчата весело регочуть, як проходять закохані парочки. Зайшовши у перший ліпший продуктовий магазин, Микола придбав дві пляшки горілки, буханець чорного хліба та пів кіло сирокопченої ковбаси. 

Вийшовши на вулицю з пакетом у руках, він глибоко вдихнув свіже нічне повітря і попрямував у напрямку Набережної, вже значно прискоривши крок. Завернув за церквою вбік і вийшов на алейку, що тонко звивалася вздовж Дніпра, закінчуючись церквою десь вдалечині.

Люди ще гуляли. В прибережних кафе голосно лунала музика. Народ танцював, веселився, парочки сиділи з кальяном. Та його все те не цікавило. Він не звертав увагу ні на кого. Спустився до самої води. Вмостившись на рюкзаку, який кинув на пісок біля густого зеленого куща, він почав діставати усе своє добро.

Микола був алкоголіком, який з усіх сил тримався останні пів року тверезим. Ні краплі алкоголю за цей час він не випив. Вже почав нове життя. Улюблена робота фотографом, щоденні пробіжки, спортзал, поїздки з Марічкою до Європи. Він робив все, як того хотіла вона. Бажала поїхати до Парижу — так, будь ласка, мріяла про Мюнхен — авжеж. Хлопець не шкодував грошей і часу на свою дівчинку, адже вона його й витягнула з цієї алкогольної халепи. Була для нього всім. Заради неї й жив. І ставав кращим. Хоча не було ще такого дня, щоб йому не хотілося випити.

Часто мозок знущався з нього. В ці хвилини йому здавалося, що от тоді, коли він пиячив, життя було яскравим, соковитим, свіжим. Що там залишилися всі радості, знайомства, веселощі, і навіть пригоди. І що зараз воно, життя, стало прісним, нудним, без емоцій. Життя було сірим — не хотілося танцювати, робити якісь дикі веселі дурниці, які можна було б пізніше в старості згадати. А потім він дивився на миле худеньке личко Марічки й уявляв як вона плаче чи нервує, заспокоюючи його п'яного. І це Миколу стримувало, додавало сил боротися.