Розділ 9. Потопельник у басейні

Ігор, безтурботно насвистуючи щось собі під носа й перебуваючи у цілковито-чудовому настрої, проходив повз жіночу роздягальню після чергового заняття з плавання. Неочікувано для себе він побачив там Лію. Дівчинка сиділа з рівною спиною, ніби проковтнула швабру, сама на лавці та з кимось розмовляла, активно жестикулюючи.

— Гей, мала! — заглянув він до кімнати. — А з ким то ти тут базікаєш?

Однак всередині крім Лії нікого не побачив. Ігор повертівся у всі боки й про всяк випадок заглянув також до першої ліпшої шафи. Очевидно, що крім них тут нікого не було.

— А ти я бачу дивачка. Того трохи з заскоками.

Дівчинка поглянула на нього з під лоба, а потім перевела спокійно погляд вбік. Навіть не відповіла нічого.

— Мала, пішли поплаваємо трохи?! — чи то запитував, чи то стверджував Ігор. Він раптом схопив її за руку й поволік з силою до басейну.

— Відчепись, я не хочу! Йди до біса! — пручалася дівчинка. — Я тільки висушила волосся. Відчепися, кажу!

— Та чого ти брикаєшся, — весело відповів, — я ж тебе ні до чого поганого не примушую, лише поплавати зі мною.

— Я тобі вже сказала, що я ні розмовляти, ні гуляти, ні ходити кудись, ні плавати з тобою не хочу! — дівчинка гнівно розмахувала руками, стоячи на самому краю басейну. Ігор зло всміхнувся й штовхнув її у спину. Дівчину накрило товстим шаром води.

На декілька секунд вона втратила будь-яку орієнтацію у просторі, не розуміючи що з нею відбувається. Ніс, рот, вуха наповнилися водою. Настала цілковита тиша, яка огорнула її з усіх боків. Абсолютний вакуум. Ніби інший світ. Паніка охопила Лію. Повітря закінчилося. Грудну клітину здавило від болю. Відкривши очі, вона з силою випірнула, намагаючись вхопити якомога більше повітря і виплюнути залишки рідини, що неприємно лоскотала горло та ніс.

— Мала, ти що, злякалася? — почав реготати Ігор, який вже встиг сам спуститися у воду слідом за дівчинкою. — Ти така смішна, коли боїшся. Схожа на того ботана, Степана, що нещодавно тут свідомість втратив від страху. Всі бідні чимось схожі один на одного, — філософськи заявив хлопець.

— Йди до біса, Ігоре! — не тямлячи себе від гніву, прокричала Лія. — Чого ти від мене хочеш взагалі?

Вона спробувала штовхнути його у груди та несподівано він схопив її за руку й притягнув до себе. Потім обняв та сильно стиснув руки навколо її талії. Так, щоб вона не могла поворухнутися.

— Ти що, Ігорю! — очі дівчинки розширилися від жаху. — Відпусти мене! Я не хочу! Прибери руки негайно!

Та Ігор її навіть не чув. Він з силою вхопив дівчинку за плечі й притулив до холодної стінки басейну. Йому до нестями захотілося її поцілувати. Вона була такою тендітною та привабливою з цими маленькими крапельками води, що стікали по її обличчю.

— Ну я ж тобі також подобаюся, чого ти? — прошепотів їй на вухо, затискаючи її все сильніше.

— А-а-а, допоможи мені! — заволала дівчинка, побачивши біля дверей світловолосого невисокого хлопчика з паралельного класу, який просто мовчки стояв і дивився на них.

Той нерішуче продовжував стояти, пильно дивлячись на них, адже стати ворогом для Ігора нікому б не хотілося. Допомогти Лії значило і себе наразити на небезпеку.

— Пішов звідси! Чого витріщився?! — грубо крикнув Ігор, зло зиркнувши на хлопця.

— Допоможи, будь ласка! — знову крикнула Лія і хлопець нарешті зрушив з місця. Побіг когось кликати.

Ігор прикрив їй рота рукою, намагаючись змусити її замовкнути. Тоді вона вкусила його.

— Ай, — вигукнув той, прибираючи руку, — от стерво мале. Ну то й пішла нахрін звідси. Не дуже то ти й гарна для мене.

Лія кулею вискочила з басейну й побігла геть, ковзаючи підошвами по мокрій підлозі. Її душили сльози й трусило від страху та паніки. Було якось брудно і соромно від того, що він до неї чіплявся. Наче це вона була у цьому винна. Неприємно так.

Вже стоячи біля входу до роздягальні, вона ще раз озирнулася. Краєм ока дівчинка помітила, як тінь прослизнула повз неї й поповзла до басейну, де роздратований хлопець відчайдушно гамселив руками по воді, пливучи від одного бортика до іншого.

— Нікому не дозволено так поводитися з тобою, — почула Лія шепіт тіні.

Відчувши неприємний холод всередині й тривогу, дівчинка швидко перевдяглася і поспішила на вихід. Трясучись, наче кленовий листок від вітру, наостанок вона востаннє поглянула на Ігора. Тінь вже була в басейні.

А наступного ранку сталося щось страшне.

— Це вона! Це Лія його втопила, — волав не своїм голосом світловолосий невисокий хлопчик до натовпу, вказуючи пальцем на дівчинку. Той самий, що так і не наважився покликати на допомогу, коли вона так була потрібна.

Лія стояла, втиснувшись у стіну, намагаючись відгородитися від тої ненависті й гніву, з якими інші підлітки дивилися на неї.

— Це не я. Це не я, — шепотіла дівчинка. Та здається, ніхто її не чув.

Коли всі розійшлися по домівках за наказом вчителя Валентина Павловича, дівчинка також прибігла додому. Ледь не плачучи, вона тихенько проскочила до себе в кімнату, закинула рюкзак під стіл і гірко заплакала.

— Чого, чого ти плачеш, маленька? — прошепотіло з кутка Щось. — Я зробила це для тебе. Я провчила його, захистила тебе. Тепер все буде добре.

— То це ти?! —  з відчаєм у голосі вигукнула дівчинка. Її оповив жах. — Ти що наробила? Ти вбила людину. Я не просила тебе цього робити. Я не дозволяла.

— Але чого ти злишся? — розгублено запитало Щось. — Він кривдив не лише тебе, а й інших дітей. Тих, за кого немає кому заступитися. Але ж ти не одна. Я не дозволю нікому тебе ображати, — на мить тінь замовкла, а потім знову продовжила тихішим та ласкавішим голосом. — Я думала, ти будеш рада, що позбулася того хлопця. Він же намагався тебе... А тепер тобі буде там безпечно. І до того ж ти його не вбивала. Ти ніяк не причетна до цього. Подякувала б мені, — обурено додала.

— Я... Я, — тремтячим голосом проговорила Лія. — Я забороняю тобі таке робити. Більше ніяких вбивств. Зрозуміла? Я сама з усім впораюсь.