Розділ 8. Я твій єдиний друг

Зайшовши до квартири пізно ввечері після роботи, Олександра Миколаївна спочатку засмутилася, а потім здивувалася. Засмутилася вона тому, що в черговий раз застала чоловіка напідпитку. Він спав у верхньому одязі та взутті на дивані й голосно хропів. Вона тяжко зітхнула й вже повернулася, щоб йти на кухню готувати вечерю, коли почула веселий сміх у кімнаті дочки. Та ніби з кимось розмовляла, ба навіть жартувала. Це здалося їй дивним, оскільки світло було вимкнено. Та й гості зазвичай до них не заходили. Що вже й говорити про те, що і друзів у дівчинки не було зовсім.

Жінка підійшла до дверей й смикнула ручку, однак, вони були замкнуті зсередини. Зазвичай Лія ніколи такого не робила.

— Лія, — тихенько погукала мама. — В тебе все добре?

— Так, — тихо відізвалась та, — я вже сплю.

«Хм, може мені здалося», — подумала мати й пішла на кухню.

Останній рік в її житті видався особливо тяжким. Часті запої у чоловіка тепер ставали ще й довшими. Цьому ні кінця ні краю не було видно. Життя з ним було нестерпним. З чоловіком вона навіть побалакати не могла чи з'ясувати щось, адже він майже завжди знаходився в стані алкогольного сп'яніння, ще й частенько поводився неадекватно чи агресивно.

Майже весь свій заробіток чоловік спускав на горілку й на друзів пияк, які заходили додому, коли вона була на роботі, а Лія в школі. Тож їй доводилося працювати на декількох роботах, щоб хоч якось оплачувати рахунки та купувати їжу.

Олександра постійно відчувала сильну втому. Худа, згорблена, жінка ходила чорна від безупинних переживань та тяжкої праці. Навколо її очей виднілися величезні синці від щоденного недосипання, адже на сон їй перепадало усього кілька годин на добу. Більше вона не могла собі дозволити після роботи, готування їжі та заспокоювання чоловіка, який кожного вечора влаштовував скандали.

Зрозуміло, що на дочку в неї зовсім не залишалося часу. Не те, що там за навчанням слідкувати чи зовнішнім виглядом, а навіть просто поговорити. Вона відчувала свою провину за це, але нічого вдіяти не могла.

— Чому ми не можемо просто кинути тата та переїхати в інше місце жити? — часто питала Лія, нахмурившись.

— Тому, що моєї зарплатні недостатньо, щоб орендувати квартиру, платити за їжу, оплачувати школу. Лія, ця квартира — власність твого батька. Поки ми живемо тут, наші витрати значно менші. Як мінімум на місячну орендну плату.

— Але ж він пропиває більше, я не розумію, — розводила руками Лія й покірно йшла далі займатися своїми справами.

Тож зараз Олександра Миколаївна ще раз вийшла з кухні в коридор та прислухалася. Знову те саме. Якесь перешіптування та сміх долинали з кімнати дочки.

Вона постукала у двері:

— Лія, дочко, відкривай негайно. Хто там у тебе?

Вмить всі звуки затихли, а за хвилину Лія з абсолютно невинним виразом обличчя відчинила двері й відступила в бік, щоб пропустити маму.

— З ким ти розмовляла, Лія? Хто тут в тебе?

— Нікого, — вона уникала дивитися мамі в очі.

— Не обманюй мене, я ж чула.

Жінка ввімкнула світло. В кімнаті справді нікого не було. Олександра навіть заглянула до шафи та під ліжко. Нікого. Підозріливо глянувши на дочку, лише промовила:

— Щоб більше дверей не замикала. Мені це не подобається.

— Добре, мам, — аж занадто швидко погодилася дівчинка.

Жінка придивилася. Лія була якась дивна. Не схожа на себе. Раніше дівчинка ходила завжди сумна, з впалими щоками, синцями під очима. Увесь час переживала за щось. Тепер її щоки налилися рум'янцем. Вона аж пашіла спокоєм та здоров'ям. Синці зникли. Здавалося, що вона навіть зараз посміхнеться.

— Доця, в тебе точно все гаразд? — запитала жінка з сумнівом у голосі. Здебільшого батьки радіють, якщо дитина виглядає здоровішою, ніж зазвичай. Але зараз це виглядало трохи підозріло.

— Точно! — впевнено відповіла Лія, дивлячись кудись у далечінь, повз матір. Та обернулася назад й, не знайшовши нічого крім пустої стіни, попрямувала до дверей. Все це було якось дивно. Але прискіпатися не було до чого.

Вона вийшла з кімнати та вмить забула про дочку — прокинувся чоловік.

— А що, стара дурепо, вдома вже? — прошипів той. — Жерти хочу! Що є поїсти?

— Ще нічого. Я зараз приготую.

— Звичайно. Звичайно готуй, — він аж плювався слиною від люті. — Твоя ж ледача дочка не змогла нічого зварити за цілісінький день. Ти подивись кого ти виростила. Одоробло таке чотирнадцятирічне. Сидить на моїй шиї. Вона там хоч вчиться чи може по хлопцях таскається і скоро принесе нам приплід?

— Сергію, заспокойся. Я прошу.

Звук ляпаса оглушив бідну жінку, яка схопилася за почервонілу вмить щоку та похилила голову.

— Й слухати не хочу. І ти ледача. Й таку саму народила. Йди вже готуй вечерю.

Він пішов і знову ліг на диван, закинувши ногу на ногу в дірявих шкарпетках й тримаючи в зубах дешеву сигарету та попільничку на пузі. Він не вважав за потрібне виходити курити на балкон, бо ж кому що тут не подобається, хай іде жити на вулицю. А ні, то потерпить. Жінка і дочка не викликали в нього інших почуттів, крім роздратування та ненависті. І він би звичайно подумав над цим питанням, а може б навіть щось змінив би у своїй поведінці, якби хоч один день був тверезим. Але таких днів не було. Бо пити йому подобалось.

— От бачиш, — нашіптувала на вухо ласкаво тінь, обіймаючи дівчинку. — Я — твій єдиний друг. Твоїй матері не до тебе, а батько взагалі вас ненавидить. Я — твоя сім'я.

— Можливо, ти й права, — прошепотіла у відповідь Лія, засинаючи, й вперше, не дивлячись на п'яного батька за стіною, почувалася у безпеці.