Розділ 6. Двісті доларів самі себе не зароблять

— Ну що, стрибнеш? — глузливо повторив Ігор своє питання затюканому, згорбленому, переляканому ботану в товстелезних окулярах й з зализаною наверх зачіскою. — Чи тобі слабо? Чи ти боягуз? — І він знову тицьнув пальцем в груди Степана.

— Але ж я не вмію плавати, — заїкаючись, намагався відкараскатися від настирного забіяки той, повсякчас витираючи спітнілі долоні об штани.

— А за сто доларів? Стрибнеш з трампліна?

— Ігоре, та відчепись ти від нього. А то ще справді потоне, — намагався втрутитися приятель Іван.

— Гроші вирішують все. Важлива лише їх кількість. — Зло посміхнувся у відповідь Ігор. — Зараз Степан швидко навчиться плавати, коли сума почне його влаштовувати.

— То що Степане, а за двісті доларів стрибнеш?

Тут підліток засумнівався. Хлопчик проживав лише з мамою, яка працювала на двох роботах, щоб їх прогодувати. На елементарних речах доводилося економити — на книгах, фруктах, поїздках до моря, шкіряному взутті. Навіть на лінзи грошей не було. Хлопець ненавидів свої дешеві окуляри з товстими скельцями. Через них однокласники насміхалися над ним. Однак, це був найдоступніший спосіб бачити цей світ для нього. Про хороший одяг та якісну їжу взагалі мови не було…

А у нього була мрія. Він збирався поїхати до Києва та вступити до одного зі столичних університетів. Бажав стати відомим журналістом. Збирав вже кілька років кожну копійку — робив домашні завдання замість таких лінивих мажорів, як Ігор; роздавав листівки на вулиці. Він би й на сусіднє будівництво пішов, однак виконроб подивився на його окуляри й щуплу статуру, роздратовано вилаявся та відмовив йому. 

— А ти не обдуриш? Ти точно даси двісті доларів?

— Зуб даю, — посміхнувся Ігор, який за день міг витратити більше. — При свідках ручаюся. От бачиш, Іване, — не повертаючись, сказав приятелеві, — я виявився правий. Гроші вирішують все. 

— Щось не подобається це мені, — пробурмотів, насупившись, Іван. — Ти ж розумієш, що це може погано закінчитися. Він і справді плавати не вміє.

За кілька хвилин, роздягнутий до спідньої білизни, Степан вже стояв на горі, готуючись стрибати. Скельця окулярів спітніли. Їх потрібно зняти. А й справді, не буде ж він в них стрибати. Ще розіб'ються. Теж грошей коштують. Нервово зідрав їх з обличчя і поклав внизу, на трампліні збоку. Серце шалено калатало від панічного страху. Він перестав відчувати руки й ноги. Вони трусилися ніби від електричного струму та хлопець більше не контролював їх зовсім. Як високо. Виявляється, що він не тільки води боявся, а й висоти також. Трохи запаморочилося в голові й накотила слабкість. Кволі ноги підгиналися й не слухалися його.

— Боже, як страшно, — прошепотів. — Боже, я що здурів, я ж не вмію плавати.

— Ей там, ботан! — голосно кричав хтось знизу. — Стрибай давай! Двісті доларів самі себе не зароблять! — І почувся сміх натовпу.

« Їм весело, — ображено і якось болісно кольнуло зацькованого хлопця. — Якщо я не стрибну, то в мене не буде грошей на репетитора. Ще й в школі дражнитимуться, боягузом обзиватимуть. Я мушу».

У вухах почало шуміти, ніби хтось налаштовував радіо й потрапив не на ту хвилю. Тонкий писк. Голова запаморочилась, руки й ноги остаточно перестали слухатися. Слабкість й темнота накрили його. Степан втратив свідомість і просто повалився вниз з трампліна у воду.

— О Боже, — почали лунати голоси.

— Ігорю, ну нащо було...

— Покличте лікаря!

— Хто-небудь, витягніть його з води!

Всі заметушилися, почали бігати навколо басейну. Іван з ще одним старшокласником витягнули хлопця з води. Той, падаючи, вдарився сильно головою й був без свідомості. Йому вже робили штучне дихання.

— Ігоре, ну вічно ти так, — осуджуючи, проговорив Іван й похитав головою. — Ти постійно наражаєш нас на неприємності. Хіба тобі більше зайнятися нема чим, ніж зачіпати ображених цим світом ізгоїв? То те дівча діймаєш, то цього ботана провокуєш. А дістається потім всім нам.

— То був експеримент, — абсолютно спокійно відповів Ігор. — І його результати виявилися точнісінько такими, на які я й очікував.

Він розвернувся й мовчки пішов впевненою ходою на вихід, ніби його це все взагалі ніяк не стосувалося, розмахуючи при цьому довжелезними м’язистими руками.

Ігора в школі побоювалися. Окрім батьківських статків і статусу, він ще й сам по собі вдався доволі дебелим, високим, широкоплечим парубком. Досить спортивним, із доволі нахабним й агресивним поглядом. Відчувалося, що спілкування з цим хлопцем скоріше за все нічого, крім неприємностей не принесе — на ділі частіше за все так і було. Розбещений, нахабний, жорстокий, він любив знущатися з інших й часто придумував усілякі зачіпки чи розіграші, щоб ще й принизити добряче свою чергову жертву. Здавалося, що в ньому взагалі нічого хорошого, ба навіть людського, не було.

Лише іноді, коли ніхто не бачив, він заздрісно із сумом дивився, як за іншими школярами приїжджали їх батьки. Спостерігав, як ті цілують чи обіймають своїх дітей, посміхаються їм.

— А щоб вам, — зло гарчав про себе він, — матусині синки й дочки.

За ним ніхто ніколи не приїздив. Коли він був зовсім малим, в нього був водій. А зараз тато купив йому дорогу автівку, таку, щоб всі заздрили. На цьому його участь, як батька, в шкільному житті сина закінчилася.

В цілому, батьків він бачив не часто. Маму міг випадково зустріти в перервах між її світськими заходами, шопінгами, вечірками й зустрічами з подругами. А тато з'являвся вдома взагалі кілька разів на тиждень, оскільки від'їжджав на роботу коли Ігор ще спав і приїздив поночі. Підліток нікому б в цьому ніколи не зізнався, але глибоко в душі він був надзвичайно самотнім й заздрив тим, в кого були теплі відносини в сім’ї з татом та мамою.

Його розуміла лише Лія. Так йому здавалося. Всі думали, що він просто знущається з дівчинки, а вона й справді йому подобалася. Завжди зайнята справами мама, агресивний алкоголік тато. Сто відсотків, що вона була такою ж самотньою, як і він. Навіть якщо не зізнавалася в цьому. За неї він був ладен вбити її батька чи дати їй грошей стільки, скільки їй знадобиться, чи навіть просто поговорити про щось й підставити своє парубоцьке плече.