Розділ 4. Ти закінчиш на узбіччі

Лія прокинулася о сьомій ранку. Пора вставати й збиратися в школу. Мерзотний будильник продовжував дзеленчати на старій дерев’яній тумбочці, в кількох метрах від ліжка. Дівчина навмисно поставила його туди, щоб їй довелося встати та вимкнути його.

— Бляха... Тихо там. Роздзеленчалася. Лія, бля, зовсім розум втратила?! Я взагалі-то сплю тут, — почувся невдоволений хриплий батьків голос з сусідньої кімнати.

Вона здригнулася, перелякано зіскочила з ліжка й побігла до тумбочки, перечіпляючись через різні речі й клунки, розкидані всюди на підлозі. Від страху по спині побігли сироти. «Тільки б батько не встав», — з жахом подумала вона. Мами саме не було вдома. Сьогодні на роботу раніше пішла, шукаючи будь-яку можливість для додаткового заробітку. Тож, краще було його не злити й взагалі старатися не привертати до себе зайву увагу.

— Ей, нечупаро! — знову заволав, ще не протверезілий від учора батько, не встаючи з дивана, — і на кухні там поприбирай. До мене сьогодні друзі прийдуть. А в мене дочка ледача. Руки з заднього місця виросли. Нічого по дому не робить. Одні хлопці в голові.

Сонне дівча слухняно прошмигнуло на кухню. Попільничка з купою скручених недопалків. Немитий посуд. Пусті пляшки з-під горілки на підлозі. Всюди брудно. Неприємно... Вона швиденько все прибрала, похапцем натягнула єдину пару джинсів і розтягнутого светра й хутко вискочила за двері квартири.

— Хух, — видихнула. — Ой, я ж поїсти не встигла, — згадала з жалем вона, оскільки наступна така можливість могла трапитися не скоро. Але повертатися додому не ризикнула. Краще вже голодною та цілою.

Поверхом нижче, прямо на східцях сидів Сашко й снідав, ніби навмисно чекаючи на неї. В одній руці він тримав тарілку, на якій лежали два бутерброди з ковбасою і маслом. В іншій — чашку ще гарячого чаю з цукром.

— Ну що, студентка, розділимо сніданок на двох? — весело підморгнув їй.

Вона засоромилася і хотіла відмовитися, однак шлунок почав зрадницьки бурчати. Голод переміг. Вона схопила бутерброд і навіть не помітила, як проковтнула його.

— Ой, йой — ти так ще подавишся, — Сашко зі сміхом простягнув їй чай. — На, запий.

Солодкий, теплий. Дуже смачний.

— Ой, Саш, я вже запізнююся, — зойкнула, й швидко побігла далі по східцях, бо й справді могла не встигнути вчасно до школи.

— Я скоро почну гроші з тебе за сніданки брати, — сміючись, прокричав їй навздогін хлопець. — Непоганий такий бізнес буде. Може, навіть, розбагатію.

Лія вже не чула нічого про переваги цього бізнесу, оскільки стрімголов мчала у напрямку школи.

Як тільки пролунав дзвоник з останнього уроку, Лія так само хутко, як вона вже звикла, скинула одним махом всі свої речі в рюкзак й пішла на вихід з класу.

Та її несподівано затримала вчителька:

— Лія, я прошу тебе залишитися на п’ять хвилин. Річ у тім, що останнім часом ти почала відставати від інших і я б хотіла дізнатися чому.

Дівчинка винувато похилила голову. Вона не могла пояснити вчительці зарубіжної літератури, що не може читати рекомендовані шкільною програмою книжки вдома, оскільки, коли ще світло — там батько зі своїми друзями влаштовують п'яні гульбища, а вночі... Вночі вона тихенько сидить у темноті, не наважуючись ввімкнути світло, щоб зайвий раз не провокувати й не будити батька.

— Світлано Анатоліївно, я обіцяю, — тихо проговорила, — Я наздожену…

Та ж зі свого боку дивлячись на худе, бліде дівча, яке ледь трималося на ногах, кивнула. Удала, що повірила.

Взагалі вона здогадувалася, в чому справа. Вся школа знала, що Лія — дитина з неблагополучної сім'ї. Мама часто від'їжджала на заробітки, а батько весь час пив і знущався з дівчинки.

Вчительці було шкода її, але вона мала виказати їй зауваження й попередити про наслідки.

— Лія, якщо так буде продовжуватись, твої оцінки та загальна успішність в навчанні погіршаться, що значно знизить твої шанси на подальше навчання в університеті. А без університету, сама розумієш, гарної роботи тобі не знайти.

Після цих слів Світлана Анатоліївна поважно поправила свої величезні окуляри в товстій оправі, що загалом робили її схожою на велику осу, й пальцем прибрала з лоба біле пасмо волосся, яке вибивалося з ідеально рівного каре. Втім, не дивлячись на сувору педантичну зовнішність, це була мила, чуттєва й добра жінка, якій і справді було шкода дівчинку.

Лія похнюплено похилила голову й попленталася додому, вже зараз чудово розуміючи, що її не чекає нічого хорошого в житті.

— Гей, мала, — почула вона голос Ігора, — тебе провести?

Дівчинка була в такому паскудному, пригніченому настрої, що навіть не чинила опір, лише знизала плечима. Цього разу, як не дивно, він не дошкуляв їй, не чіплявся, не тягнув на квартиру до якогось знайомого. Просто пригостив шоколадкою й вони мовчки разом пішли вздовж дороги.

— Я чув, що в тебе проблеми з навчанням.

Його слова загубилися, розчинилися десь у повітрі. Лія навіть ніяк не відреагувала.

— А хочеш, я вб'ю твого батька? — несподівано жорстко промовив вголос. — Це ж все через нього. Він руйнує твоє життя.

Дівчинка заціпеніла. Внизу живота почало поколювати. Хвилеподібні вібрації від пупка, стискуючи все всередині, піднялися до горла. Стало важко дихати. На лобі виступив піт. Скільки разів, сидячи в темній кімнаті й чуючи, як батько б’є маму, вона уявляла його закривавлене тіло. Мріяла про свободу. Та, почувши пропозицію Ігоря, Лія злякалася:

— Ти псих! — викрикнула. — Відчепись від мене негайно! Не смій навіть підходити до мене!

Вона з силою відштовхнула його від себе й чимдуж побігла додому. А він покотився з дороги в багнюку на узбіччі.

— Дурепа божевільна! — викрикнув їй вслід. —  Ти закінчиш проституткою десь на узбіччі! Тебе нічого хорошого в житті не чекає!

Лія чимдуж бігла вперед, не озираючись. «Куди завгодно, тільки якомога далі від нього», — думала вона. Гілки били її по обличчю. Кілька разів дівчинка перечепилася й впала. Однак вона вставала й знову бігла, сподіваючись, що він не наздожене її. Відчай охопив серце дівчинки: «Куди я біжу? Вдома ж не краще. Вдома ще небезпечніше». Вона сіла під сосною і заплакала.