Розділ 2. Сон про Ігоря

Діти стояли колом навколо шкільного басейну й шуміли, гуділи, перелякано переглядалися, вказуючи на щось чи когось у воді.

— Що там? Що сталося? — чулося то тут, то там.

— Не знаю. Здається, якийсь хлопець потонув, — хтось відповів.

— Розступіться, швидко! Пропусти! — пролунав занепокоєний жорсткий голос вчителя, який чимдуж біг і протискувався крізь натовп підлітків, намагаючись пробитися в центр. — Що тут сталося?

— Валентин Павлович, там Ігор…. Він потонув?

Вчитель стрибнув у воду й вже за мить витягнув хлопця та було запізно. Його сині губи та холодне задубіле тіло відразу дали знати, що вже як декілька годин життя там немає. Валентин Павлович поклав потопельника на мокру підлогу біля басейну, провів з жалем рукою по темному волоссю. Голова хлопця з'їхала, скособочилася набік. Саме тіло нагадувало манекен, руки й ноги неприродно розкинулися. Сльози виступили на очах вчителя.

— Забери дітей, — кивнув він іншому своєму колезі, — й виклич поліцію та швидку.

Серед натовпу чулися дитячий плач та стогони.

— Це вона! Це Лія його втопила! — голосно вигукнув світловолосий, невисокий хлопчик, показуючи пальцем вбік. — Я бачив як вчора він чіплявся тут до неї. Мабуть, попросила когось провчити Ігоря.

Всі одночасно повернулися в сторону маленької, настільки худорлявої дівчинки, що аж ребра просвічувалися через одяг. Вона втиснулася в стіну, щосили обхопила себе руками й перелякано, як загнане звірятко, дивилася на натовп підлітків, які вже не стогнали й не плакали. Діти гнівно втупилися поглядами в неї, готові розірвати будь-якої миті на шматки. 

— Вбивця! — почулося з віддаленого кутка.

— Вона вбила Ігоря! — почулося вже з іншого.

— Відчепіться від неї! — скомандував Валентин Павлович. — Швидко по домах всі! Я особисто передзвоню батькам кожного, щоб переконатися, що всі дійшли.

Натовп розсіявся моментально, як вранішній туман. Натомість Лія помчала в туалет. Їй перехопило подих, спазмувало легені. Задихаючись, дівчинка стягнула з себе одяг й кинула його на підлогу. Дивлячись у дзеркало повними сліз очима, вона почала стирати помаду та іншу косметику з лиця. Виходило погано. Її руки тремтіли.

—  Дихай Лія, дихай, — казала вона собі. Чи то була не вона?

Губи тремтіли. Вона ще раз поглянула в брудне, заляпане краплями води, дзеркало на своє відображення й крик відчаю вирвався з її грудей. На її руках й тілі були темні, майже чорні синці та подряпини, залишені чиїмись нігтями.

— Звідки вони взялися? Що це? — у відчаї бурмотіла, заїкаючись, вона. Потерши руками очі, поглянула в дзеркало ще раз, але всі сліди щезли. — Здається в мене їде дах, — тихо й налякано прошепотіла дівчинка.

Вона гірко розплакалася. Поступово плач перейшов у голосне ридання, сопіння й витирання сліз, в перемішку зі шмарклями. В неї почалася істерика. Дівчинка з силою кинула на темну підлогу набитий доверху книгами й зошитами рюкзак й почала всередині щось шукати. Вона різко витягнула металевий важкий термос й силою кинула у своє відображення навпроти.

— Ненавиджу. Ненавиджу тебе. Ти вічно все псуєш. Краще б тебе й не було зовсім!

Дзеркало почало трощитися по центру і розлітатися на маленькі шматочки...

В цей час Лія прокинулася у своїй кімнаті. Налякана. Заплакана. Спантеличена.

— Що все це значить? — тихо прошепотіла. — Не було нічого на мені. Я ж пам'ятаю. Не так все відбувалося, — продовжувала, ніби виправдовуючись перед собою. — Я його не вбивала. Це точно. Я напевне пам'ятаю. Все було не так, — ще раз промовила вголос.

Зрозумівши, що прямо зараз не зможе більше заснути, вона надягнула рожевий довгий, нижче колін халат, який, до речі, зовсім не зігрівав взимку, й попленталася на кухню. Запалила вогонь під чайником.

Треба заспокоїтися. Її кухня завжди заспокоювала. Білі випрасувані фіранки додавали домашнього затишку. Блакитний холодильник й такого самого кольору підлога з гладкої плитки ідеально компонували одне з одним. А за вікном постійно відбувався якийсь рух і люди кудись бігли, поспішали в будь-який час доби. Це давало їй відчуття, що вона не сама в цьому світі.

Її улюблене місце. Тут вони з Анічкою раніше, ще за студентських років, вечорами випивали й жалілися на життя та хлопців. Тут Сашко розповідав їй про своїх чергових дівчат. А тепер вона покине це місце. Мабуть, здасть в оренду комусь, щоб квартира просто так не пустувала. Але їхати звідси жаль. Справді. На ділі Лія намагалася вмовити Максима переїхати до неї, але він категорично відмовився, аргументуючи, що це край міста і йому буде незручно їздити на роботу.

Після смерті батька, їй ніколи не було тут незручно. Це був їхній дім, який завжди нагадував Лії про маму. Дівчина посерйознішала: «Й до чого все-таки був той сон? Я що, звинувачую себе в смерті Ігоря? — промайнула думка. — Я його не вбивала — це точно. Й вчитель тоді це підтвердив. Та й неспроможна я була це зробити. Маленька, худорлява дівчинка. Легка, як пір'їнка. Одні кістки й шкіра. Ігор же був кремезним кабанюрою, майже вдвічі більшим за мене. Я б його й не подужала самотужки втопити. Неможливо. Дурниці».

Лія чогось сама на себе розсердилася. Розгнівалася на свої сни, які не давали їй спокою і такого бажаного відпочинку. Вона ж була так втомлена безсонням й численними думками, що не могла ні про що інше думати.

Але все-таки чому? Чому їй постійно сниться, що на ній сліди боротьби з Ігорем? Можливо тому, що вона і справді хотіла його вбити? Кожна клітинка її тіла бажала придушити його, занурити в ту воду та не відпускати, аж поки він дихати не перестане. Та хтось зробив це тоді за неї.